Марина Дяченко - Одержима

Дотрималися пристойності. Не заступитися за свого — непристойно, бачте. Треба вичекати, дивлячись в інший бік, і вдати, що нічого не знаєш…

А він же вчився з ними цілий рік. Давав їм списувати. Сміявся з їхніх жартів. Та так і лишився порожнім місцем для них. Чому?

Сьогодні мама витирала пил на столі; він помітив це з того, як нерівно стояли його речі на полиці: дерев’яний верблюд, пластикова машинка, улюблена змалку, і ганчір’яна сувенірна жаба. Насупившись, Антон обережно розставив їх на місця: машинка — під кутом дев’яносто градусів до краю полиці, жаба — мордою до верблюда, верблюд — лицем на північ. Порядок у кімнаті був необхідний — фізіологічно. Перекошений плед, зайвий папірець на столі, шкарпетка під ліжком завдавали йому такої фізичної муки, як, наприклад, затиснений дверима палець. Тому в його кімнаті завжди — завжди! — панував порядок. Одяг у шафі висів у строго встановленій послідовності. Футболки в тумбочці були складені стосиком за кольорами.

Він розумів, що це ненормально. Але саме порядок — зовнішній порядок — допоміг йому вижити в ті дні, коли раптом не стало тата.

Він переглянув пошту. Як звичайно: ні від кого ні рядка. Ніби нема на світі такої людини, як Антон Нечаєв.

Він акуратно розвісив одяг і взявся мити підлогу; зазвичай, коли він прибирав іззовні, йому здавалося, що чистіше стає всередині.

Але не сьогодні.

— Поясни!

Ірина стискала кулаки. Демон сидів, опустивши руки, на краю дивана.

— Поясни, як це все відбувається! — Ірина марно намагалася вловити його погляд і, як у роботі з клієнтом, прочитати реакцію. — Хто тебе змушує їх рятувати? І, якщо рятує — отже, бажає добра? Тоді чому не допомогти, не підказати докладніше — що за хлопчик, як звуть, як його знайти? Це ж логічно!

Демон не відповідав.

— Ну чого ти вперся й мовчиш?

Демон зіщулився, поменшав на зріст:

— Не має значення.

— Як це — не має? Навіщо ти псуєш мені життя?

— Не має значення. Ми його не знайдемо, цей хлопець усе одно помре.

— Та плювати мені на цього хлопця! Чим це для мене обернеться, що зі мною буде далі? Можна дізнатися?

— Тебе завжди цікавиш тільки ти.

— А хто ще? Я в себе — одна! Я просто намагаюся вижити!

— Не вийде.

— Що?

— Не вийде, — з тугою повторив демон. — Мене чекає пекло. Не таке, де пательні, але все-таки. А ти…

— А я ні до чого! — Ірина злякалася.

— А ти ні при чому, — раптом погодився демон, і вона не повірила своїм вухам. — Але ти все одно колись помреш. І тебе теж чекає пекло.

Ірина обережно поставила чашку на край тумби:

— Але ж іще не скоро?

Він звів злі жовті очі:

— А є різниця?

— Авжеж, є!

— Немає, — сказав він з відразою. — Зрозумієш потім, коли буде пізно.

Він устав і вийшов з кімнати; Ірина якийсь час сиділа, очманіло прислухаючись. На кухні було тихо.

— Олег?

Вона зазирнула в кухню. Ані сліду чужої присутності.

— Олег?!

Його не було. Зник.

Секунду тому життя висіло на волосині, і було воно нестерпним, це життя, отруєним думками про чужі самогубства, за півтора кроку від божевілля й вічного ув’язнення в шизарні.

А тепер усе зникло, розсіялося, мов нечиста сила від півнячого кукурікання.

І стало вільно.

Мама повернулась о дев’ятій, як завжди, змарніла, сіра від утоми. Вечеряти не стала; сіла тільки чаю випити на кухні, де Антон вимив сьогодні до блиску й стінки холодильника, і мийку, й плиту.

— Який ти молодець, — сказала знесилено. — Знов усе прибрав, що б я без тебе робила?..

— Мамо, — сказав Антон. — Мені треба перейти до іншої школи.

Вона зів’яла, враз піддавшись утомі:

— Знову?

— Ця погана.

— І попередня теж була погана… Антосю, це гімназія, ти вчишся безкоштовно, нічого кращого ми просто не знайдемо! Диво, що тебе взяли… Такими силами… Я ж перед директрисою трохи не плазувала, пояснюючи наші обставини!

Антон мовчав; мама придивилася до його обличчя:

— Тебе що, побили?!

— Ні.

— Тоді що?

Антон мовчав.

— Послухай, — знову почала мама, — це ж третя школа за чотири роки! Нехай у старій тебе били кримінальники… Але тут — тут же гімназія! Пристойні діти… Які є! Навчися, зрештою, себе обороняти!

— На добраніч, — сказав Антон і встав.

Мама впіймала його за руку:

— Антосю, ну я все розумію, але один рік потерпи! Один рік тобі лишився, випускний клас! Ти ж повинен нормально написати ЄДЕ! Інакше ти нікуди не вступиш!

— Так, — сказав Антон. — На добраніч.