Олег Авраменко - Всі Грані Світу

— Добре, тату. Хоча… — Сандра на мить зам’ялася. — Думаю, нам варто перебратися на іншу Грань.

— Навіщо? — запитав командор Торічеллі. — Якщо за вами стежать, то це не допоможе. Те ще не досить вправно орієнтуєшся на Рівнині, щоб заплутати сліди.

— Я розумію, але… — Вона помовчала в нерішучості, та врешті наважилася. — А що, як пан Сідх зрадник? Тоді нам краще не залишатися на тому місці, яке обрав він. Ми ж не знаємо, що це за Грань. Можливо, вона вразлива.

Сандрин батько задумався.

— Твоя правда, доню, — сказав він. — Цього я не врахував. Підшукайте для табору іншу Грань, але будьте пильні, не розділяйтеся. Не залишайте поодинці межі зовнішнього купола — а краще взагалі не виходьте назовні. Коли встановите табір на новому місці, знову зв’яжіться зі мною — аби я знав, що з вами все гаразд. Усе зрозуміло?

— Так, — хором відповіли я, Інна та Сандра. Штепан промовчав.

— Я покладаюсь на вашу розважливість, — додав наостанок командор. — І не надумайте продовжувати пошуки Сідха. Якщо він живий, то сам виплутається, а якщо мертвий, ви вже йому не допоможете. Не треба ніякого геройства, від вас вимагається одне: протриматися тиждень, поки прибуде допомога.

Коли Віченцо Торічеллі попрощався і перервав зв’язок, я звернувся до своїх супутників:

— Отже, найближчий тиждень ми проведемо в облозі. Не дуже приємна перспектива.

— Це ще не найгірше, — похмуро озвався Штепан. — Дай Боже, щоб облога не закінчилася штурмом.

Великий диск червоного сонця цілком сховався за кронами папоротневих дерев, і по землі простяглися довгі тіні. Ліс повнився різноголоссям птахів, які проводжали вмирущий день. Серед цього безладного хору особливо вирізнявся заливистий спів великого пернатого, що мав голос солов’я, а на вигляд нагадував летючу курку.

Штепан доторкнувся до мого плеча і вказав пальцем на дерево, кроків за десять — п’ятнадцять від нас.

— Он там, бачите? — пошепки мовив він.

Я ствердно кивнув. Серед клиновидного листя темно-зеленого кольору було видно біле з рудими плямами пір’я нашої співочої пташки. Судячи з того, як прогиналася під нею гілка, це був найбільший екземпляр з усіх, що нам досі зустрічалися.

— Мабуть, самець, — припустив Желю, що йшов трохи позаду нас. — А шкода. У самиць м’ясо ніжніше.

Штепан цитькнув на нього, закликаючи до мовчання.

М’яко відсторонивши мене та Інну, Сандра підійшла впритул до границі купола і, зосередившись, надіслала в напрямку жертви паралізувальний імпульс. Знерухомлена „курка“ впала в густу траву під деревом, а позбавлена її тягаря гілка рвучко розпрямилася, сполохавши інших пташок, здебільшого дрібних та несмачних, які з переляканими криками злетіли у вечірнє небо.

Глибоко вдихнувши, ніби перед стрибком у воду, Штепан перетнув межу зовнішнього захисного купола, прожогом підбіг до дерева, підхопив з трави здобич і, не гаючи жодної секунди, повернувся назад. Я прикривав його на випадок раптового нападу, а Інна з Сандрою пильно стежили за околицями. Але поки що все було спокійно.

Опинившись під захистом купола, Штепан віддав „курку“ Желю, витер спітніле чоло і посміхнувся:

— Гадаю, на вечерю та сніданок вистачить.

— Ще б пак, — підтвердив Желю, поклавши тушку до кошика, де вже лежало троє пташок менших розмірів. — Тепер маємо фунтів двадцять чистого м’яса. А може, і всі двадцять два. Як кажуть, їж донесхочу.

— Раз так, то на сьогодні досить, — промовив я і, не чекаючи згоди товаришів, рушив до табору; всі четверо без заперечень пішли за мною. — Таки добре, що ми обрали цей пташиний світ. Тут дичина сама проситься до рук. Сумніваюся, що зайці та дикі кабани були б такі покладливі.

Наш табір було захищено трьома силовими куполами, встановленими один над одним, — внутрішнім, основним та зовнішнім. Внутрішній купол мав у діаметрі близько сорока метрів, під ним розташувався власне табір — фургон, два намети й огорожене камінням вогнище. Основний купол був удвоє більшим за розмірами, і в його межах ми проводили понад дев’яносто відсотків свого часу. Зовнішній, півтораста метрів завширшки, мав водопроникну границю, через нього протікав величенький струмок, де ми могли брати питну воду і митися, залишаючись під маґічним захистом, хоч і не таким надійним, як у самому таборі.

Сьогодні минув шостий день, відколи зник Сідх. Наші м’ясні припаси скінчилися раніше, ніж ми планували, тож відучора нам довелося зайнятися полюванням. На щастя, ця Грань буквально кишіла птахами, тому за якісь півгодини ми могли, практично не полишаючи меж зовнішнього купола, забезпечити себе їжею на весь день. І хоча за цей час ворог (якщо він справді був) не виказав жодних ознак своєї присутності, ми ні на хвилю не втрачали пильності…