Террі Гудкайнд - Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз

У стайні вона підійшла до Ніка. Коли вони втекли з Ейдіндріла, Чандален викрав жеребця. Побачивши Келен, величезний бойовий кінь тихенько заіржав.

Келен ласкаво погладила притиснуту до плеча сіру морду.

— Як поживаєш. Нік? — Жеребець пирхнув. — Як тобі подобається перспектива відвезти королеву Галеї в Ебініссію?

Нік радісно захитав головою, прагнучи якнайшвидше вирватися зі стайні і опинитися на свіжому повітрі.

З бурульок на даху лила крапель. Келен спрямувала погляд на пагорби. День обіцяв бути на рідкість теплим для зими. Втім, скоро вже весна.

Пані Сандерхолт чимало здивувалася, коли Річард попросив ще тарілку супу і здоровенний шмат хліба.

— Пані Сандерхолт, ви готуєте найкращий пряний суп в світі. Після мене, звичайно.

На кухні челядь готувала сніданок. Пані Сандерхолт прикрила двері.

— Я рада, що тобі краще, Річард. Минулої ночі я боялася, що ти створиш щось жахливе. Ти так сумував. Але аж надто разюча зміна.

Повинно було неодмінно щось статися, щоб твій настрій став таким райдужним.

Річард, продовжуючи жувати, подивився на неї. Проковтнувши хліб, він сказав:

— Я скажу вам, якщо пообіцяєте зберігати таємницю. Тому що, якщо ви комусь розкажете, можуть виникнути великі складнощі.

— Обіцяю.

— Келен не померла.

Пані Сандерхолт тупо дивилася на нього.

— Схоже, з тобою все набагато гірше. ніж я думала. Річард, я власними очима бачила…

— Я знаю, що ви бачили. Чарівник, якого ви бачили, — мій дід. Він наклав чари, щоб усі повірили, що її стратили. З тим, щоб уникнути погоні і спокійно поїхати з міста. Вона жива і здорова. Пані Сандерхолт кинулася йому на шию.

— Ох, слава добрим духам!

— Безумовно, — посміхнувся Річард.

Прихопивши миску з супом, Річард вийшов на вулицю помилуватися світанком. Він був занадто щасливий, щоб сидіти в чотирьох стінах. Влаштувавшись на широкій сходинці, він оглянув чудовий палац. Вежі, шпилі, дахи виблискували в ранніх сонячних променях.

Уплітаючи суп, Річард дивився на найближчу горгулю, здоровенну скульптуру, підтримувану тонкими колонами. Рожеві хмари позаду горгулі почали світлішати, і гротескний грубий силует був чітко видний.

Річард сунув в рот чергову ложку супу, і тут йому здалося, що горгуля глибоко зітхнула. Поставивши миску на землю, Річард піднявся на ноги, не спускаючи очей з темної постаті. Горгуля знову поворухнулася, трохи повернувшись.

— Гратч! Гратч, це ти?!

Фігура не рухалася. Може, це всього лише гра уяви? Річард широко розкинув руки.

— Гратч! Прости мене, будь ласка, якщо це ти! Гратч, я скучив за тобою!

Якусь мить нічого не відбувалося, потім широкі крила розкрилися. Постать посунулася до краю даху і спланувала вниз. Змахнувши крилами, величезний гар приземлився на сходинки трохи віддалік.

— Гратч! Ох, Гратч, я так без тебе нудьгував! — Гар дивився на Річарда блискучими зеленими очима. — Не знаю, чи зрозумієш ти мене, але я зовсім не мав на увазі те, що наговорив тобі тоді. Я просто намагався врятувати тобі життя.

Будь ласка, прости мене! Річард любить Гратча.

Крила гара згорнулися, хмарка пари вирвалося за довгі ікла. Вуха встали сторчма.

— Грааатч люююб Рааач-ааарг.

Гар кинувся в обійми Річарда, збивши його з ніг. Річард обійняв волохатого звіра, а Гратч обхопив його лапами і крилами. Вони гладили один одного по спині і посміхалися кожен по-своєму.

Коли вони нарешті заспокоїлися і сіли, Гратч нахилився і з цікавістю зазирнув Річарду в обличчя. Великим чорним кігтем він обережно погладив юнакові щоку.

Торкнувшись свого гладкого підборіддя, Річард посміхнувся:

— Нема. Я більше не буду носити бороду. Ніс Гратча зморщився від огиди, і гар видав незадоволений горловий звук.

— Нічого, звикнеш! — Засміявся Річард. Вони мирно сиділи поруч у променях ранкової зорі.

— А ти знаєш, Гратч, що я чарівник? Гратч видав звук, що означає сміх, і недовірливо нахмурився. Річард не мав ні найменшого уявлення, звідки гару відомо, що таке чарівник. Гратч постійно дивував його своїми знаннями і тим, що здатний зрозуміти.

— Ні, правда. Я чарівник. Ось, я тобі зараз покажу. Сотворю вогонь.

Річард повернув руку долонею вгору і закликав силу. Але, як не старався, нічого не вийшло. Жодної іскорки. Річард зітхнув, а Гратч забулькав від сміху, трясучи крилами.

І тут він раптово згадав слова, сказані Денні. Він тоді запитав її, як йому вдалося зробити те, що він зробив в Саду Життя. Вона глянула на нього, і в її очах була глибина і спокій, а потім посміхнулася й відповіла: