Террі Гудкайнд - Восьме Правило Чарівника, або Гола Імперія

— Вони можуть ненадовго відлучатися, щоб пополювати, або щоб ми нічого не запідозрили, але навіть якщо ми рушимо в дорогу, вони зможуть нас легко знайти. У цьому перевага чорнокрилих хижаків: їм немає потреби стежити за нами кожну хвилину.

— Ну і як же тоді ти можеш бути впевнений, що вони стежать саме за тобою? — Дженнсен вперто підперла руки в боки. — Птахи одні й ті ж. Ворони, горобці, гуси, колібрі, зяблики, голуби — звідки ти знаєш, що ніхто з них не летить за тобою? — Тикаючи рукою вперед, в темряву, сперечалася вона.

— Я знаю, — втомлено промовив Річард, відвертаючись і прямуючи до воза. — Так, треба дістати речі і розбити стоянку.

Келен спіймала Дженнсен за руку.

— Дай йому відпочити, добре? І не питай про птахів. Ти мене зрозуміла? — Келен підвела брову.

У дружини лорда Рала теж не було сумнівів, що птахи стежать за ними. Вона завжди вірила Річарду в подібних речах, так само, як чоловік довіряв її великим знаням і чуттю в інших сферах. Келен розбиралася в устроях держав, палацовому протоколі і церемоніях; знала різні культури, причини древніх чвар між землями; говорила на всіх мовах і говірках, в тому числі і лукавою мовою дипломатії. У всіх цих областях Річард довіряв її слову.

Але у випадку з дивними птахами вона покладалася на Річарда. Келен розуміла, що він ще не знає відповіді на всі питання. Вона вже бачила чоловіка таким — відстороненим і заглибленим в себе, — коли він намагався знайти відсутні ланки в ланцюзі. Келен знала, що в такі моменти йому треба дати можливість побути одному. Випитувати у Річарда відповіді, коли він сам ще не знайшов їх — тільки відволікати його.

Дженнсен подивилася, як Річард іде до воза і, нарешті, посміхнулася, погоджуючись з ним. Раптом її очі широко розкрилися, осяяні несподіваною для неї думкою.

— Це відноситься до магії? — Прошепотіла вона, нахилившись до вуха Келен.

— Ми поки не знаємо.

— Ага, — кивнула Дженнсен. — Тоді я буду допомагати. Все, що я хочу, — це допомогти.

Келен придушила занепокоєння і, з вдячністю обнявши дівчину за плечі, повела її до табору.

У неосяжній, німій порожнечі ночі Келен ясно чула, як Фрідріх ласкаво розмовляє з кіньми. Він поплескував по загривку або проводив рукою по боках тварин, поки чистив їх і стриножував на ніч. У непроглядній пітьмі пустелі звична справа догляду за тваринами робила ворожі околиці трохи менш страшними.

Фрідріх був в іх компанії найстаршим. Скромна людина середнього зросту, незважаючи на похилий вік, зробила тривалу і небезпечну подорож, щоб побачити Річарда. Він відправився в шлях після смерті дружини, зберігаючи важливі відомості і ні на хвилину не забуваючи про страшну трагедію. Туга за померлою досі спотворювала м'які риси його обличчя, і Келен подумала, що так вже буде завжди.

У неяскравому світлі місяця вона розгледіла посмішку, яку Дженнсен послала Томові, помітивши, з яким виразом він дивиться їй услід. На обличчі білявого д'харіанця розпливлася хлоп'яча посмішка, і хлопець, зніяковівши, швидко схилився над возом, дістаючи спальні мішки з-під лави. Потім він витягнув припаси і передав їх вниз Річарду.

— Тут немає дров для багаття, лорд Рал, — Том залишив ногу на стертій підніжці і сперся на зігнуте коліно. — Але якщо хочете, можна взяти трохи вугілля, щоб приготувати їжу.

— Чого б я дійсно хотів, так це щоб ти перестав називати мене лордом Ралом. Якщо ми опинимося поблизу від ворогів, і ти назвеш мене подібним чином, нас чекають серйозні неприємності.

— Не хвилюйтеся, лорд Рал. Сталь проти сталі, — вишкірився Том, провівши рукою по витіюватому вензелі «Р» на срібному руків'ї ножа.

Річард з сумом подумав про те, наскільки важко людині змінювати в собі те, що всмоктано з молоком матері і увійшло в його плоть і кров. Абсолютно правдивим було часто повторюване прислів'я про відданість людей Д'Хари Лорду Ралу. Том і Фрідріх обіцяли, що не будуть використовувати титули Келен і Річарда в незнайомому оточенні. Але життєві звички нелегко змінити, і тим більше слугам було ніяково називати правителів по іменах, коли їм здавалося, що навколо немає сторонніх.

— Ну, так як щодо маленького вогника? — Вимовив Том, спускаючи на землю останній спальний мішок.

— У такій спеці, як зараз, мені здається, ми зможемо приготувати вечерю і без вогню, — Річард поклав спальне приладдя на заздалегідь витягнений мішок з вівсом. — Крім того, я вважаю нерозумним витрачати час. Думаю, треба рушити далі з першими променями сонця, а, значить, нам всім потрібно добре відпочити.