Террі Гудкайнд - Дев'яте Правило Чарівника, або Вогняний Ланцюг

— Наприклад?

— Бачиш, ця дурепа принесла тільки одну скриньку, коли ми послали її за ними в перший раз. Ми не могли дозволити людям побачити шкатулки Одена, адже на відміну від самої Келен, люди не забудуть, що бачили їх. Келен пояснила, що в її мішку не було місця. Сестра Юлія була сама не своя від люті. Вона побила дівчинку до крові — тобі це повинно сподобатися, Сестра Ніккі, — і змусила її викинути свої речі, щоб звільнити місце. А потім відправила її знову, щоб принести дві скриньки, що залишилися.

Тові здригнулася від нападу болю.

— Ми побоялися чекати її приходу. Сестра Юлія відправила мене вперед з першою скринькою, і сказала, що наздожене мене. — Тові знову застогнала від нападу болю. — Я несла першу шкатулку. Шукач, озброєний Мечем Істини, чи хто він там ще, напав на мене і поранив. Він вкрав шкатулку. Як тільки Келен принесла решту, Сестра Юлія забрала їх, і, вважаючи, що третя шкатулка знаходиться у мене, привела їх у дію, перш ніж покинула Народний Палац. Вона привела в дію магію Ордена.

У Ніккі затремтіли коліна і закрутилася голова. Вона ледве могла повірити своїм вухам. Але тепер вона знала, що все це — правда. Річард весь час був правий. Не маючи жодних фактів, він примудрився зрозуміти основне. І весь цей час ніхто в світі не вірив йому… в світі, що стоїть на краю загибелі через запущене Заклинання Вогняного Ланцюга.

Крик, що розколов тишу ночі, змусив волосся Річарда піднятися дибки. Він схопився на ноги з ковдри, на якій лежав в невеликому наметі. Крик, що розірвав повітря, наповнив жахом все навколо. Нескінченний крик змусив затремтіти плечі і вкритися холодним потом.

Зі скажено гупаючим серцем Річард вибіг з намету в той момент, коли другий крик прокотився по табору, немов намагаючись дістатися в кожен темний куточок, щоб наповнити його невимовним жахом.

З вечора для нього встановили додатковий намет, що стояв поза рядом, трохи осторонь від інших. Зовні він побачив стоячих на варті солдатів, їх очі були широко розкриті, всі вони напружено чогось чекали. Серед них був і генерал Мейфферт.

Річард побачив на небі перші ознаки наступаючого світанку — точно такого ж, як в ранок зникнення Келен. Жінки, яку він любив. Жінки, про яку всі інші забули і навіть не намагалися пригадати. Якщо вона кричала, кликала на допомогу, її ніхто не чув.

Раптово крик обірвався, немов помер; світ накрила темрява, що була чорніша самої чорноти. Темрява, схожа на чорнильне небуття світу мертвих, світу нещасних, назавжди загублених душ. Річард затремтів, коли його тіло відчуло легкий дотик, немов виходець з іншого світу торкнувся світу живих обіцянкою швидкої зустрічі.

Темрява розсіялася так само швидко, як і з'явилася. Солдати озиралися один на одного, і жоден не вимовив ні слова.

У Річарда з'явилася думка, що у гадюки тепер залишилося тільки три голови.

Обличчя повернулися до нього, на кожному було ясно видно одне і той же питання.

— Володар забрав своє, — пояснив Річард. Він бачив, що всі уважно прислухаються. — Радійте, що серед живих тепер немає ще однієї злої людини. Всі ці люди теж можуть вмирати, незважаючи на те, що захищають смерть.

Солдати посміхнулися, пошепки висловили свою згоду, і почали розходитися по наметах, щоб спробувати врятувати те, що ще залишалося від їх ранкового сну.

Генерал Мейфферт зустрів пильний погляд Річарда, притиснув кулак до серця і теж зник у своєму наметі.

Здавалося, табір складається тільки з наметів і фургонів. У світлішаючій нічній темряві Річард помітив Ніккі, що бігла прямо до нього. У тому, як вона виглядала, було щось незвичайне. Можливо, це були залишки гніву, що недавно бушував у ній, але в темряві важко було зрозуміти напевно.

Її світле волосся, що розметалося від бігу, і вона сама нагадували йому нічного хижака, що насувається на нього, складаючись з напружених м'язів і кігтів. Помітивши залите сльозами обличчя, стиснуті зуби, недавню лють, загрозу, безпорадність і ще щось незрозуміле в її очах, він мовчки ступив убік, запрошуючи, відкинувши полог намету.

Вона увірвалася в намет, подібно штормовій хвилі, що розбилася об мис. Він відступив настільки далеко, наскільки дозволяли розміри намету, оскільки поняття не мав що відбувається, і що у неї на думці.

Він мимоволі скрикнув, коли вона відчайдушно ридаючи впала на коліна до його ніг і обняла їх. В одній руці вона тримала щось, і Річард не відразу розгледів, що це було — біле плаття Матері-сповідниці. Сукня Келен.