Террі Гудкайнд - Дев'яте Правило Чарівника, або Вогняний Ланцюг

Однак, зараз перед нею стояв не той Річард, якого вона знала і любила. Навіть якщо вона ніколи не зможе любити його так, як хотіла, вона все одно не дозволить йому скотитися в цю похмуру безодню. Вона допоможе йому повернутися до життя, навіть якщо це буде єдине, що їй доведеться зробити.

Якщо їй доведеться стати його ворогом, щоб змусити вибратися з безодні відчаю — значить, вона стане ворогом.

Вона поклала руку на один з зубців стіни і, дивлячись прямо йому в обличчя, заговорила, відрізаючи собі всі шляхи до відступу.

— Значить, ти більше не збираєшся боротися за те, у що віриш?

— Вони можуть боротися самі, якщо захочуть. — Його голос був не просто голосом зневіреної людини. Це був голос мерця.

— Я говорю не про те. — Ніккі схопила його за руку і м'яко, але твердо потягнула, змушуючи повернутися до себе, змушуючи відвернутися від прірви. — Хіба ти не збираєшся боротися за самого себе?

Він витримав її пильний погляд, але не відповів.

— Це через слова Зедда, що він розчарований в тобі?

— Думаю, могила, яку я розкопав, теж має до цього відношення.

— Ти можеш так думати, але не я. Чому? Згадай, що було раніше. Я захопила тебе і відвела в Старий Світ. І що ж? Ти витримав все, діяв у відповідності зі своїми переконаннями, незважаючи на те, що я тобі цього не дозволяла. Будучи тим, хто ти є, ти кожним своїм вчинком проявляв любов до життя, і це змінило й моє життя теж. Ти показав мені справжню радість життя, показав, що це означає.

Ти трохи не помер, але уникнув смерті. Ти прокинувся на руках у мене і Кари, серед тих, хто не вірив твоїм спогадам про Келен, але це ніколи не зупиняло тебе. Ти продовжував стояти на своєму, незважаючи на всі наші заперечення.

— Що особливого було в тій труні, якщо тобі все одно ніхто не вірив? Ну, виявився там скелет. І що з цього?

— Як це що? — На його обличчя наповзло занепокоєння. — Ти в своєму розумі? Що значить «що з цього»?

— Я зовсім не збираюся доводити те, в що не вірю, але я також не буду переконувати тебе, що всі мої слова — чиста правда, яка не підлягає сумніву. Я хотіла б переконати тебе, але аргументовано, а не на підставі цього несерйозного доказу.

— Що ти хочеш сказати?

— Ну, наприклад. Хіба ти бачив обличчя Келен, хіба можеш стверджувати, що це вона? Ні. Ти не бачив обличчя. Тільки череп, в якого немає шкіри, немає очей, немає нічого, що допомогло б упізнати конкретну людину. Скелет одягнений у сукню Матері-сповідники. Ну і що? Я була в Палаці Сповідниць — там повно таких суконь.

Виходить, напису на золотий стрічці для тебе виявилося достатньо, щоб відразу повірити? Настільки, щоб кинути пошуки і відвернутися від своїх переконань? Після всіх аргументів, які не раз приводили і я, і Кара, ти раптово прийняв це не надто переконливе свідчення як доказ свого безумства? Виходить, скелета в труні, стрічки з її ім'ям виявилося достатньо, щоб переконати тебе в тому, що все це — твої вигадки? Ми ж весь час говорили тобі про це, і ти завжди відмовлявся вірити! Хіба стрічечка здатна переконати тебе більше, ніж наші слова?

Річард похмуро дивився на неї.

— Чого ти прагнеш?

— Я не вірю, що все, що ти пам'ятаєш, дійсно сталося з тобою. Я думаю, ти помиляєшся і приймаєш фантазії за правду. Але того Річарда, якого я знаю, не можна було б переконати сумнівними доказами з тієї могили. І це навіть не через те, що Зедд вірить твоїм спогадам не більше ніж я або Кара.

— Тоді в чому справа?

— Це все через твою впевненість в тому, що труп у труні належить їй. Ти боїшся, що це правда, особливо після того, як дідусь сказав, що розчарувався в тобі, і що ти підвів його.

Річард спробував відвернутися, але Ніккі схопила його за сорочку і втримала, змушуючи дивитися на неї.

— Ось що я про це думаю. — Жорстко і рішуче промовила вона. — Ти просто дуєшся, бо хтось сказав, що ти неправий. Тому що твій дід вважає, що ти його підвів.

— Можливо, так і є.

— Ну і що?

Особа Річарда скривилося в замішанні.

— Що значить «ну і що»?

— Ну і що, якщо навіть він і розчарований. Ну і що, якщо він вважає, що ти зробив дурість. Ти — самостійна людина. Ти зробив те, що вважав за потрібне зробити. Те, що вважав за необхідне, те, чого вимагали твої переконання.

— Але я…

— Що — ти? Розчарував його? Він розсердився на твоє рішення? Він думав про тебе краще, а ти його підвів? Впустив себе в його очах?

Річард сковтнув, намагаючись зробити це не дуже голосно.

Ніккі взяла його за підборіддя і змусила дивитися собі в очі.