Террі Гудкайнд - Дев'яте Правило Чарівника, або Вогняний Ланцюг

Він був настільки приголомшений тим, що знайшов в могилі, що здавалося, його сплутані думки крутяться на місці, знову і знову повертаючись до одного й того ж. Схоже, він взагалі втратив здатність думати. Для нього більше нічого не мало сенсу. Те, що він вважав правильним, більше таким не було. Весь його світ перевернувся догори дном. Як міг він продовжувати жити, якщо й сам не знав, що в цьому світі було реальним, а що — ні?

Він не знав, що ще можна зробити. Вперше в житті він був настільки збитий з пантелику, що відчував себе переможеним. Він завжди знаходив безліч виходів з будь-яких положень, він завжди готовий був боротися, шукати нові рішення. Тепер він не бачив виходу. Він перепробував усе, що міг придумати. Жодна спроба не увінчалася успіхом. Він виявився в кінці шляху, не залишилося більше нічого.

І весь час внутрішнім поглядом він продовжував бачити в труні її тіло.

Він бачив, чув, відчував, але не міг думати, не міг зібрати воєдино свої почуття та думки. Похоронна процесія живих… Імітація смерті… Його невдача… а він був так впевнений… Божевільний невдаха. Що хорошого в житті, якщо відчувати таке. Він мріяв, щоб його забрала пітьма, мріяв опинитися в обіймах небуття.

Він був поза стражданням, поза печаллю, поза горем; була тільки ця бездумна, порожня, сліпа агонія, яка не давала ні секунди перепочинку. Він відчайдушно хотів уникнути цієї правди, відмовлявся визнавати її, але не міг, і це не давало йому дихати.

Вітер, який прилетів з гір, розтріпав йому волосся, поки він байдуже дивився на круті схили висотою в тисячу футів.

Що хорошого приніс він іншим? Він розчарував Зедда. Він віддав Шоті Меч Істини ні за що. Ніккі вважає, що він божевільний, марить. Тільки Кара повірила йому. Насправді, повірила. Вона була єдиною, а він помилився, коли розкопав могилу.

Він подумав, що Ніккі напевно права — він справді з'їхав з глузду. Всі вони мають рацію. Він просто все вигадав. Він бачив це в їхніх очах; всі вони дивилися на нього як на божевільного.

Річард не зводив пильного погляду з темних масивних каменів зовнішньої стіни Замку Чарівників. Вони спускалися на багато тисяч футів; біля підніжжя скелі починався ліс. Пориви вітру підштовхували його. Вид з висоти викликав запаморочення. Запаморочення падіння.

Що хорошого приніс він іншим, а найбільше собі?

Він крадькома глянув на Кару. Вона була близько. Але недостатньо близько.

Річард не бачив причин продовжувати терпіти цю муку. У нього більше не було розуму. А розум був його життям.

У нього більше не було Келен. Вона теж була його життям.

Судячи з того, що всі йому говорили, судячи з того, що він побачив у труні в ту жахливу ніч, у нього ніколи її не було. Це була лише омана безумства. Примха. Бажання, щоб так було.

Він знову кинув швидкий погляд на зовнішню стіну Вежі, на скелі і дерева внизу. Це буде дуже, дуже довгий шлях вниз.

Він згадував людей, які розповідали, що перед смертю кожен заново проживає своє життя.

Якби це було можливо, він знову пережив би кожну дорогоцінну мить, яку провів поряд з Келен.

Або думав, що провів.

Це буде довгий шлях вниз.

Досить довгий, щоб знову пережити такі чудові, романтичні часи, наповнені любов'ю. Досить довгий, щоб знову пережити кожну дорогоцінну мить поруч з нею.

Ніккі відкрила окуту залізом дубові двері і вибігла на яскраве денне світло. Пухкі білі хмари високо ковзали в блискучому блакитному небі — в будь-який інший день ця картина підняла б їй настрій. Порив вітру кинув волосся їй в обличчя; вона прибрала їх і уважно подивилася на вузький місток вдалині. На самому його кінці на дальній стороні валу стояв Річард, дивлячись вниз через просвіт між зубцями стіни. Кара, що стояла ближче, обернулася, почувши звук дверей.

Ніккі пробігла по містку; далеко внизу під нею розкинувся внутрішній двір. З висоти можна було розгледіти кілька кам'яних лав, рожеві кущі біля стіни Башти, місце, де сходилося кілька стін. Коли вона, нарешті, підійшла до Ричарда, він озирнувся і коротко посміхнувся їй. Навіть така посмішка зігріла її, незважаючи на те, що це була всього лише ввічлива формальність.

— Рікка говорить, хтось наближається до Вежі. Я подумала, що ти захочеш знати.

Кара, відстала на кілька кроків, підійшла трохи ближче. — А Рікка знає, хто це?

Ніккі похитала головою. — Боюся, ні, і це мене трохи хвилює.

Не рухаючись, не відводячи очей від віддалених пагорбів, Річард сказав.