Галина Пагутяк - Писар Західних Воріт Притулку

— Святий Франциск називав звірят своїми братами і сестрами, — сказав він. — Кажуть, ніби вони розуміли, що він говорить. Хоча, швидше за все тварини відчували любов до них і довіряли йому…

Він не знав, навіщо це говорить і яке це має стосунок до зимової нерухомості, в якій, здається, потонув увесь Притулок, відколи його покинув одержимий Ізидор. Але тут людині дається можливість пізнати взаємозв’язок речей, несумісних і далеких. Старих, що ожили на хвилю, втомила розмова і вони ще більше віддалились від нього, поринувши у якісь невиразні марення. Вони звикли слухати людину, яка розкриває перед ними серце. Якова пройняв гострий жаль: адже вони колись прийдуть до Західних Воріт й дивитимуться на сіру смутну порожнечу, де більше неба, ніж землі, а, можливо, ще й падатиме дуже холодний дощ. До цих поглядів у порожнечу він ніколи не звикне. Ці старі так довго прожили в обох світах, що у них залишилася, певно, дрібка сили, щоб вийти з Притулку. На жаль, настає час, коли починає вмирати пам’ять. Яків не хотів дожити до цього.

Він делікатно кашлянув:

— Ви, напевно, рано лягаєте? Та й мені треба вийти якнайшвидше…

— Завтра буде сніг. Ноги крутить, — мовив старий, важко підводячись.

«Я б не хотів снігу!» — ледь не вигукнув Яків. Але промовчав, бо що таке сліди на снігу чи піску? Він обов’язково відшукає людей, котрі бачили Ізидора, Марту й дівчинку. Навіть, коли ті ніде не зупинялись. Можливо, навіть боялись, що їх хтось зупинить і буде відмовляти так, як Яків. Його мучило сумління, що покинув писарювання на якийсь час, аби дізнатись про людей, котрих немає уже в Притулку. «Навіщо розв’язувати розрубаний вузол?» — спитали б його у тому світі, хоч і там не бракує детективів-дилетантів. Скільки ще має минути часу, щоб Яків перестав мислити категоріями того світу?

Чоловікові стало ще сумніше. Не так від того, що сидить у чужому домі, а що довкола темрява і сніги, які перешкоджають навіть діткнутися до себе думкою. Через те аж зменшився, зібгався у клубок, потребуючи лиш одного: щоб його залишили в спокої. Він нічим не може віддячити за гостинність цим дорогим людям. Зрештою, вони не потребують віддяки. І він так само не потребував ніколи ні тут, ні там. Власне, увесь Притулок такий: ніхто нікому не зобов’язаний, навіть не знати, кому дякувати. Тут немає храмів з ідолами, немає потреби читати священні книги. Усе збулося.

— Усе збулося, — прошепотів Яків, засинаючи. Ці слова заспокоїли його і м’яке тепло огорнуло тіло. І спав він без снів, і прокинувшись побачив, що надворі падає сніг, на щастя, дрібний. Усе збулося.

Йому кортіло якнайшвидше покинути цей дім. Для когось Філемон та Бавкіда були б ангелами-хоронителями, але він опинився у невластивий час у невластивому місці на самому початку подорожі. Уже потім, коли він, пройшовши трохи Савиними слідами, знайшов потрібні йому, то аж зітхнув полегшено, бо нарешті по-справжньому приступив до задуманого. Йтиме, доки не стемніє, як, напевно, йшли ті троє, охоплені єдиним бажанням — вийти. О, Писар Західних Воріт Притулку не любив заплутаних справ, і тому обрав найпростіший шлях — по слідах. Якщо їх геть засипле снігом, він просто повернеться назад. Хоча мав би покладатися на інтуїцію. На узгірку свіжі сліди Сави остаточно розлучилися з тими, які цікавили Якова. Сава, безперечно, знав дорогу краще й був підготований до зимової подорожі. Дивно, як оці одержимі не впали від утоми, борсаючись в глибоких снігах. Але такі вже вони, одержимі, звідкись черпають сили, та — коли досягнуть мети — здійснення бажань може їх вбити.

Хоч Яків не був слідопитом, однак не міг не помітити, що навіть сліди Ізидора вказували на одержимість. Він не оминав те, що можна було оминути: пагорбки чи яри. Продирався через чагарники, залишаючи на них клапті одежі. Іноді його благали почекати, і тоді якийсь час усі троє йшли разом. Ціла книга була на снігу, але, на відміну, від книг, писаних на папері, підлягала знищенню. Свіжий сніг і сонце виконували вирок. Яків на разі був у безпеці, бо позираючи на небо, не встигав пройнятися одержимістю Ізидора. Нагадував радше мисливця, що боїться згубити слід. Не зовсім порядний вчинок, але Яків не мав іншого виходу, та й міг загубитися у сніговому безмірі, що продовжувався і за туманом.

Втім, після полудня його ентузіазм почав спадати. У продуманій системі пошуків з’явилися перші тріщини. Ноги потребували спочинку. Безпечний був з нього мандрівець: навіть не подумав, що треба буде розпалити вогонь. Оті так само про це не думали. Яків не помітив жодних слідів багаття. Десь неподалік озивалися півні й відчувався запах диму, проте сліди оминали людське житло. Можливо, так поводять себе усі, хто йде до Західних Воріт, щоб не прощатись і не зазнати спокуси побути ще трохи в Притулку. Їм страшно. Один раз вони вже увійшли через Східні Ворота. І винні у тому обидва Писарі, бо своєю присутністю ускладнюють перехід. Дехто розгублюється і навіть вертає назад, відчувши себе не готовим до такого рішучого кроку, бо не знає, чи то його власний вибір, чи миттєва омана самого себе. І все ж ця недосконалість в облаштуванні Притулку доцільна, адже мета його — не в перетворенні недосконалих людей на досконалих. Люди не прагнуть досконалості. У недосконалому світі досконалість завдає болю, й тому потрібно якось захиститись від неї. Довершеність квітки не рятує її від раннього морозу.