Галина Пагутяк - Писар Західних Воріт Притулку

Яків трохи постояв, з’їв коржа, якого дала на дорогу Бавкіда, й відчув себе ліпше. Навкруги потемніло. Він думав, що сутеніє, але то почав падати сніг, не такий дрібний, як вранці, а настирливий, аж густий. Книга на снігу могла зникнути за пару годин, тому він пришвидшив ходу, забувши про втому, вступивши в боротьбу із стихією. Мабуть, Сава вирішив його провчити, покинувши самого, бо знав, що читання слідів не варте клопоту.

Врешті Яків зупинився і поглянув довкола. Хмари наступали на нього, а небо опускалось все нижче. Нічого зловісного в тому не було, навіть стало тепліше. Якова почало хилити на сон.. Він струсив з себе налиплі клапті снігу й повернув туди, де, здавалось, мешкали люди. Та потім щось згадав і кинувся назад. Сніг падав тихо і прямо, бо не було вітру. Дощ супроводжують часом грім та блискавка, але сніг завжди підкрадається несподівано. Яків присів навпочіпки на тому місці, де ще збереглись сліди й написав перше, що спало на думку: «Чому?» Потім зрізав пласт снігу долонею й пішов.

Ті люди, що жили поруч зі слідами, теж не знали, хто він. Чоловік був заразом ковалем і теслею, майстрував на ґанку сани, а коло нього крутився син-підліток. Яків раптом відчув, що не зможе у них нічого спитати, бо доведеться щось пояснювати, і тоді одна брехня потягне за собою іншу. А вигадувати небилиці не хотів. Коли ж трохи відтанув від самотньої мандрівки, то сказав по-іншому: хотів би знати, чи не проходили тут його знайомі. Не тепер, а кілька днів тому.

— Ніхто не проходив, — почухав коваль потилицю. — Може, малий бачив…

Але й той сказав, що не бачив нікого. Виглядали обоє на відлюдників: Яків упізнавав таких, здебільшого, одразу по сиротливому погляді. Усе в хаті було грубе, міцне, без тієї мудрої практичності, яку привносить у житло кожна жінка. Але їжа приготована смачно і зголоднілий Яків віддав їй належне.

— Ви йдіть додолу, до міста, — порадив хлопчик, коли коваль, якого звали Йосифом, вийшов. — Там завтра буде багато людей з усіх околиць. Ми з татом теж підемо. А тут неподалік, крім нас, живе ще сліпий Нестор.

Яків стрепенувся:

— Я б пішов до нього!

— Можу вас провести. Треба йому дещо показати. Тільки тата спитаю…

Яків і так не хотів у них залишатися, марнувати ніч на сон. Тим більше, побачив, що Йосиф має спішну роботу. Під повіткою височіла ціла гора санчат з дерев’яними полозами, оббитими знизу залізом.

— Для кого стільки санчат? — поцікавився Яків.

— Це — для Притулочку, — пояснив хлопчик. — Треба ще зробити, але до завтра ми не встигнемо.

Тут він затнувся, щось згадавши. Кинув швидкий погляд на Йосифа:

— Я не надовго!

Той щось буркнув і взявся до роботи. Запах снігу перебивав запах стружки, що нагадав Якову про дім, залишений ним учора. Яків не попрощався, бо думав, що, можливо, ще зайде сюди. Як тільки вони відійшли, малий тихо сказав:

— Не знаю, це правда чи ні, але я чув, ніби якусь дівчинку забрали з Притулочка. Та жінка, в якої вона жила, дуже побивалася.

Усі знали про це місце, де діти жили зі своїми прибраними матерями, щоб могли разом вчитись і бавитись. А от Якову навіть на думку не спало, що дівчинка може бути звідти.

— Цікаво… — пробурмотів Писар. — А це далеко?

— Та ні, але снігом замело дорогу. Он там! — і хлопець показав рукою у білу мряку, однакову всюди.

Однак, Яків стримався і дозволив себе відвести до сліпого Нестора, який, швидше за все, теж нічого не знав. До того ж він чув, що в Притулочку свої правила, і туди не кожного пускають. Взагалі, Притулочок не часто згадували у розмовах. Була це тема болюча: дитина не повинна жити в Притулку. Діти — особливі. Безмірно скривджені світом дорослих, надто сильні, щоб загинути, і надто слабкі, щоб жити у ньому. Хлопчик теж міг жити раніше в Притулочку, бо нічим не нагадував Йосифа. Був, напевно, його прийомним сином.

— У місті буде феєрверк! — сказав малий. — Вам треба на це подивитися!

Яків почав пригадувати усі феєрверки, які колись бачив. Їх було багато, проте жоден не на його честь. Втім, таке йому й на думку не спадало. Йшлося радше про причетність до тих магічних вогнів.

— Не знаю, — відказав, стріпуючи із себе разом зі снігом далекі дитячі враження. — Побачимо.

Сліпий Нестор виявився зовсім молодим. На очах у нього були чорні окуляри, що зовсім не пасували до грубої, місцями порваної одежі. Стояв надворі, байдужий до снігу, перед хижкою, що майже ховалась у землі. Навіть здалеку можна було помітити неймовірну чутливість цього чоловіка, що, здається, чув, як падає сніг і торкається землі. Він не потребував очей, аби бачити. Чи природня вада, чи люди відібрали у нього одне, наділивши більшим. Так видалось Якову й він раптом гостро відчув власну недосконалість. Тільки подумав: цей чоловік не читає книг не тому, що не хоче, а тому, що не може. Либонь, у бібліотеці є книги і для незрячих. Там усе може бути. І Якова охопив жаль за бібліотекою, таким затишним спокійним місцем, де нема ні хаосу, ні сум’яття, куди заходиш неквапливо, з надією. Усі великі бібліотеки світу пройшли повз нього, усі чудеса світу, усі екзотичні краєвиди, усі музеї. Йому судилось жити на Смітнику Господа Нашого, як називав Звалище один деморалізований священик, відлучений від церкви. У цьому була своя трагічна краса, якщо дивитись очима митця на кшталт Достоєвського чи Кафки, своя поезія, якби ж у приреченому світі ти сам поступово не ставав приреченим і не пристосованим до кращого, достойнішого людини, способу життя. Печать убогості лягала спершу на одяг, далі на обличчя, а тоді вже на свідомість. Яків потрохи ставав своїм серед волоцюг, втрачав над ними перевагу, але і такою ціною не зумів повернути собі брата.