Галина Пагутяк - Писар Східних Воріт Притулку

Антон, Писар Східних Воріт Притулку, косив траву в садку, коли дзвоник сповістив про нового прибульця. Він саме думав про те, що ось зараз задзвонять у Ворота, і йому доведеться покинути косу, почепити її на гілці найближчої яблуні й вийти з тіні на пекуче осоння. Сонце викличе біль у очах, і він знову боятиметься зустрічі з прибульцем із іншого світу. Думка про дзвоник була несподіваною й прикрою: він ще гадав, ніби та виникла навмисне, аби затьмарити красу погожого літнього полудня. Бо вже давно ніхто не приходив до Притулку. Не тому, що поменшало зла в тому світі: зла ніколи не буває ні замало, ні забагато. Просто часом занепадає віра, і тоді важко відшукати Притулок. Шалька терезів мусить гойднутися, мусить повіяти вітер, що пахне спокоєм, травою, молоком…

Перед тим Писар думав, що Лі, напевно, бачить його з вікна Бібліотеки, й потім закличе випити жасминового чаю. Вони сидітимуть навпроти, Писар та Бібліотекар, втілення рівноваги й утоми, тільки б дзвоник не озвався знову, бо вони почують його і весь Притулок сколихнеться, замре у чеканні, від Східних до Західних Воріт, тих, через які знову повертаються у світ, що завдає болючих ран тілові й душі. Повертаються лише ті, у кого рани зарубцювалися.

Хоча Антон не сподівався почути зараз дзвоник, до язика якого прив’язана груба мотузка, зате він знав кожен свій крок після того, як почує його. Ось він зупиняється, підіймає косу лезом догори, струшує з нього налиплі травинки, з жалем озирає недокінчений покіс, іде до найближчого дерева, чіпляє на нього косу, дивиться на вікно Бібліотеки, вийшовши із затінку, прикриває долонею очі і думає про прибульців: як ті комашки, вони прагнуть сховатися у зеленій траві Притулку, стати невидимими, вдячно припавши до землі. Бідні, вони заплющують очі й кажуть подумки: мене немає, я прийшов (прийшла), щоб сховатися, полегшено виплакуючи сльози. Що більше їх виплакуєш, то легшають душа і тіло. Вони підіймаються вгору, сонце їх засліплює…

Антон косив траву для кіз. Їх у нього дві: біла й чорно-біла. Вони пасуться коло струмка, завжди мудрі й спокійні, не намагаючись ніколи обійти землі Притулку, а ті направду величезні. Тепер Писар іде до будиночка, що зрісся з муром. Там двоє дверей: перші для одного світу, другі для іншого. Малесеньке віконечко у Воротах, радше очко, затулене металевою заслінкою, яку важко відсувати як у мороз, так і в спеку. Бо спершу треба подивитися, хто за дверима. Може, вітер, може, птах всівся на дзвінок чистити дзьобом пір’я. Кожне відчиняння віконечка і дверей болісне, наче по серці черкає сліпуче лезо. Хоча наперед знаєш, що це місце не для щасливих і сюди приходять не за щастям, а шукають забуття. Ти ― інший, бо з’явився тут ще немовлям мертвої матері й тому нічого не пам’ятаєш.

Треба сьогодні скосити траву, бо починають наливатися ранні яблука і одне за одним падати в траву. Не забудь узяти із собою кілька яблучок. Віддаси їх тому, хто прийде.

Ось що думав Антон перед тим, як мав прозвучати дзвін, а він косив траву, клепав косу, потопав у пахощах і тінях літнього саду, наче готовий, але насправді ніколи не готовий зустрітися з прибульцем, про якого не знаєш, молодий він чи старий, чоловік це, чи жінка, або дитина. Бо все зважене, усе відміряне, крім отієї миті, коли треба глянути незнайомцеві в очі й сказати перші слова. Цей момент найважчий, бо перед тобою людина з іншого світу, і хоча їх тисячі пройшло через твою Книгу, яку ти пишеш уже двадцять років, і у всіх були однакові причини увійти до Східних Воріт Притулку, вони торкаються твого серця наче блискучим гострим лезом. До болю не можна звикнути ― щоразу він немилосердний. Збоку це виглядає як ритуал; ти впускаєш прибульців і супроводжуєш їхні перші кроки у Притулку. Вони не помічають твого простого обличчя з глибоко посадженими сірими очима, запалими щоками. Ти засліплюєш їх своєю значущістю, бо ти ― Той, хто відчиняє двері для порятунку, тримаючи перо у руці. Без пера й товстої розлініяної книги з пожовклими сторінками, в обтріпаній палітурці із запахом вогкості, ти зникаєш і годі тебе віднайти у цьому краї. Втім, для того, щоб увійти, не потрібні ні перо, ні книга. Так гадає Антон, чия поверхнева свідомість обмежена невеликим простором кімнатки біля Східних Воріт, але в глибину вона сягає дуже далеко. Коли волає дзвінок про допомогу, він почуває себе наче у сні, що примусив прокинутися на світанку, так само, як щойно змусив прокинутися дзвінок, відірвавши від пильної роботи.