Галина Пагутяк - Писар Східних Воріт Притулку

Прибулець схлипнув, ноги у нього враз стали м’якими. Він вишпортав з-за пазухи листівку із зображенням Мадонни, простягнув Старому. А тоді припав до його колін, заплакавши дитячими сльозами. Він не знав своєї матері, його ніколи не гойдали у колисці. Тому й Старому здалося, що цей чоловік обікрав сам себе, щоб інші його не обікрали. Найчастіше потрапляють до Притулку ті, хто виріс у сиротинці.

Незрима нитка думки, ця довга осіння павутинка, пов’язала цієї миті Лі та Старого. Лі саме обмахував мітелкою з пір’я книжки на полицях. Кожну з них, навіть втративши зір, він знайшов би безпомильно, і простягнув прохачеві видимої мудрості. Лі подумав цієї миті: коли Старий піде, хто займе його місце? До кого Антон водитиме прибульців? І відповідь його була такою ж простою, як несписаний аркуш паперу: Старого ніхто не змінить. Стежка до його будинку заросте. Скільки таких стежок вже встигло зарости? Травою поростає історія Притулку, а не забуттям. Трава й вітер змінюють світ, коли той нікому не потрібен. Притулок зникне, коли зникне світ людей. Хто пізнає через біль ― пізнає біль.

Притулок був не лише для людей, а й для богів, що чекали на них в убогих святилищах без ідолів і позолоти. Їм належалися дах над головою та молитва, де половина слів була забута, однак все ще пам’яталися слова подяки. Просити ж тут ніхто не просив, бо усі бажання збулися, та, незважаючи на це, життя не згасало. Змінювалися пори року, краєвиди, дороги, люди. Як воду не можна загачувати, бо вона задихнеться, так не можна замикати ні Східних, ні Західних Воріт Притулку.

І тієї ж миті, коли Антон повертався до коси, а Лі думав про плин часу, плинність сущого, як назвав би це філософ, а прибулець пішов слідом за Марфою, щоб умитися, поїсти й відпочити, за тією жінкою, що дарувала ласку, не слугуючи й не належачи нікому, ― у Старого на зап’ястях виступила кров, наче хтось прибив їх цвяхами до крісла. Він не відчував болю, лише невдоволення, що це знову трапилося ― життя по краплі витікає з ран. Таке з ним бувало й раніше, коли він бачив прибульців з особливою печаттю самотності. Намагався приховати це, соромився, що про його недугу знали у Притулку.

Коса, почеплена на гілці, усе ще чекала Антона, а день помаленьку хилився до вечора. Лі сам покликав Антона, коли той проходив повз Бібліотеку. Писар подумав, що це на краще. Уявив собі, що Джон Сміт незабаром вийде на ґанок і побачить старий тінистий сад, липу на пагорбі, під якою колись стояла капличка, стежку вздовж струмка, яка аж просить піти за течією. Тоді глянув на небо, дощові хмари розтанули. Це добре, коли трава сохне повільно, у затінку. То була вже друга трава. Першу він скосив у травні. Город теж потребував його рук, але мусив ще бодай день зачекати.

У Притулку ніколи не бувало засухи. Рослини жили тут так само спокійно, як і люди. Та й не може бути по-іншому, коли тут панує злагода. Із сонцем, порами пору, небесними та земними водами.

― Я приготував чай, ― сяючи, повідомив Лі. ― Хіба можна пити чай самому? З обличчя Антона зісковзнула тінь. Він вийняв з кишені перепічку, яку дала йому Марфа. На столі лежали ранні яблука, козячий сир і щільник.

― По правді кажучи, я вже зголоднів, ― зізнався Антон.

― Спочатку їжа для тіла, а тоді напій дня розмови, ― церемонно вклонився Лі.

Антон ніколи не бачив його сумним чи хворим. Поруч з ним завжди переймався спокійною веселістю, властивою мудрецям, що ніколи не чекають дарунків, але завжди тішаться ними. Але таким постійним у радості, як Лі, йому не бути ніколи.

Приятель Лі, щиглик влетів через вікно і вмостився у Бібліотекаря на голові.

― Ти й без мене маєш з ким пити чай, ― пожартував Антон.

― Так, але я йому вже розповів про свій сон, а тобі ще ні!

― Шкода, що я не вмію розмовляти з птахами….

― Зате ти вмієш слухати людей.

«Навіть, коли вони мовчать», ― подумав Антон.

― Незабаром ти читатимеш їхні думки. Чи, сказати краще, чутимеш.

Антон почухав потилицю:

― Ну… Прибульці загалом поводяться однаково. Неважко здогадатися, що вони думають про мене чи про Притулок. То ― нескладна наука.

― Терпіння ― найважча з наук.

Антон поклав до рота шматок коржа, спостерігаючи, як Лі годує щиглика з долоні крихтами сиру. А потім зітхнув:

― Цей прибулець з тих, хто надто бентежить Старого. Через нього він знову матиме болячки на руках. Як ти кажеш, їх називають?

― Стигмати.

― Ніяк не запам’ятаю.

― Коли дивишся на рану, то бачиш кров, ― загадково мовив Лі.