Галина Пагутяк - Писар Західних Воріт Притулку

Якова пригнічувала тиша, що панувала у лісі. Біля Воріт він міг, принаймні, розмовляти з собою, створювати шум, цюкаючи сокирою, тупаючи ногами по ґанку. Але тут він не насмілювався порушити тиші — був наче у гостях. Яків знову перебіг на іншу стежку. Якби ж то він був мисливцем чи диким звіром… Але виріс у місті, де людей не знаходять по слідах, а по вчинках, тобто їхніх діях: у крамницях, лікарнях, по знайомих, пізнаючи по звичках вдачу. Але тут шукати треба інакше: як не по слідах, то навмання. Схоже на те, що мешканці Притулку мислили не так, як у тому світі, і не так, як сподівався від них Писар Західних Воріт. Вони поволі позбувались уміння жити і тоді. коли позбувались остаточно, повертались назад. Тут їхнє життя теж було наповнене часом смутком, тугою, чеканням дива, але вже підкорялось не бездушному цивілізаційному ритмові, а перебувало під владою пір року, чергуванням негоди з погожими днями, сходу й заходу сонця. До цього теж було звикати нелегко. Однак, хтось усе це бачив — і бібліотека наповнювалась книгами, яких не знайти у тому світі. Життя не можна зробити мистецтвом, але мистецтво може дати притулок життю, коли воно уже завершилось. Яків не соромився власної паніки, бо це було для нього дуже важливо — відшукати продовження слідів. Знайшов знову місце, засипане снігом, де дерева наче чогось злякались, і переконався, що оті троє не йшли стежкою. Тому з легким серцем кинувся наздоганяти Саву. А той уже виходив з лісу.

— Хіба тільки одна стежка виводить з лісу? — поцікавився Яків.

— Найкоротша. для зими.

— От і добре! Я знову бачу сліди.

Сава посміхнувся:

— Я теж не люблю ліс взимку, але під деревами менше снігу. Знаєш, Якове, що я тобі скажу?

— Що?

— Цих людей уже нема в Притулку. Ми не звикли розповідати про себе і про інших. Ні одному Писарю, ні другому. Так не заведено. Але я скажу тобі, що хлопець і стара Марта дуже поспішали, й підганяли дівча. Дивно…

— Той хлопець — одержимий і заразив цією недугою стару з дівчинкою, — пояснив Яків. — Не розумію, як він взагалі потрапив до Притулку. Таким Притулок не потрібен — їх охороняють ангели.

— Коли ти все знаєш, то чому так переживаєш за сліди? Міг би просто помандрувати. А ти нагадуєш пса, що загубився і винюхує слід господаря. Може, це пошуки істини, вибач, якщо висловився занадто… образно.

— Симеон теж порадив мені прогулятися. Але я не звик йти невідомо куди й невідомо за чим. Коли йдеш такою пустелею, у голові світлішають думки.

— Що ти знаєш про пустелю… — пробурчав Сава і вирвався вперед. Не подобалась йому ця розмова. Він поспішав і збирався залишити Якова на хуторі, бо хотів якнайшвидше потрапити до міста, щоб ще й завтра не вивчати разом з Яковом сліди. Цей чоловік намагався виразити словами те, що неможливо передати звуками. Сава досить довго пробув у Притулку, щоб перемінитись на когось іншого. Невисловлене він перетворив у дію. Його слова, важкі й різкі, м’які й легкі, тепер завжди були дією, а не рефлексією. Сава перестав бути відлюдником, перестав боятися людей, позбувся тягару горба. Якщо його не помічаєш, значить, він не існує. На це пішло чимало часу. Від того світу у нього залишилось кілька запахів, яскравих плям, яких бракувало тут, наче приправ до страви. Як тільки набігала тінь, Сава проганяв її різким словом чи жестом. Щороку він кілька разів ходив до міста, щоб провідати кількох знайомих і повеселитися, бо кожній людині потрібні такі зустрічі, що перетворюються на свято.

Якби не вогні, то хутірець у долині можна було б прийняти за чагарі. Але й без світла мандрівник відчув би дух житла, те спокійне тепло, що випромінює оселя, де живуть люди. Влітку туди не часто заходили, але взимку хутірець притягував наче магнітом. У Притулку не було ні телеграфу, ні телефону, ні потягів чи автомашин. Пошта була «двонога», тобто хтось з подорожніх передавав листа, чи переказував послання словами, хоча краще все-таки не довіряти слова паперу чи чужим устам, а прийти самому. Багато звичаїв і речей з того світу в Притулку виглядали безсенсовними. Зрештою, тут не було ні країн, ні кордонів, ні ворожнечі між людьми, ні грошей. Томас Мор, автор розкритикованої «Утопії», не вірив у існування Притулку, однак, безперечно, порадів би здатності людського роду до самоочищення і справедливості за життя, а не після смерті. Втім, як державному діячеві, йому більше імпонувала б розповідь Платона про Атлантиду. Честолюбній людині, по правді, нема що робити в Притулку, бо у її розумінні — це місце для вбогих, зламаних, зневірених. Той світ не може нічого для них зробити. Для таких, як Сава чи Ізидор, він наче шафа, всередині якої стирчать гострі голки: досить поворухнутись і відчуваєш нестерпний біль. Яків зустрічав людей, яким подобається біль, які звинувачують у власних нещастях тільки інших, які взагалі звинувачують. Але сюди такі не потрапляють. Отже, річ була в чомусь іншому. Притулок не помиляється, бо кожна помилка тоді обростає ще помилками, й несе загибель йому самому, позбавляючи багатьох людей опори і надії. Безпомильність — це зовсім інше, ніж непогрішність. Вона йде від серця, а не з розуму.