Галина Пагутяк - Писар Західних Воріт Притулку

Далі читати було боляче. Вранці обидва подорожні мирно простували снігами, розмовляючи про краї, де не буває зими, і помаранчі, яких ніхто з них ніколи не куштував, можна зривати просто з дерева. Жоден не відмовився від свого наміру: Ганс отримати свободу, а Ріхард отримати гроші за новобранця. Потім Ріхард відійшов по нужді вбік і упав у криницю без цямрини, покриту гіллям і товстим шаром снігу. Він покалічився, але був живий. Ганс не мав при собі мотузки, щоб витягти його. Чим далі він відходив за допомогою, тим більше це нагадувало втечу. Довкола була безкрая пустка і, можливо, ще одна криниця без води, замаскована снігом. Ганс заблукав. Те, що він вважав селом, виявилось лісом. Сніг вкривав верхи дерев, наче дах, і під його вагою час від часу з тріском відчахувались гілки. здіймаючи білу куряву. Почав знову падати сніг. Він засипав сліди, якими ще можна було повернути і спробувати самому витягти Ріхарда. Тоді, вранці чи пополудні, або й надвечір, бо під час снігопаду не видно сонця, Ганс зрозумів, що найлегше жити самому, і від цього відчув себе дужчим, хоча й жалів Ріхарда, розуміючи, що не встигне надати йому допомоги, бо поки знайде людей, сніг засипле і криницю, і навіть церкву. Втім, він вимислив собі Ріхарда, щоб не бути самому в дорозі, а тепер позбувся його. Аби стати ченцем, треба бути цілісним, сконцентрованим, терпеливим. І оскільки Ганс не мав цих якостей і до того не вмів прощати, то вигадав повну собі протилежність…

Отаку історію прочитав Симеон того вечора, коли Писар Західних Воріт подався шукати відповідь на свої питання. Рано чи пізно людина мусить кудись піти, щоб побути без себе самої. Але Гансова подорож була іншою: він шукав ліки на кривду, яку заподіяли йому найближчі люди. І ліки виявились такі: заподіяти кривду комусь іншому. Але чого насправді хотів Яків? Певно, чогось такого, що не знайдеш у Притулку. Симеон знав по собі, що дехто, приходячи сюди, вважає, що тут знайде винагороду за минулі кривди, що чорна смуга невдач нарешті зміниться білою. Така вже людська вдача: сподіватись на блаженство, що прийде ззовні. Хіба Яків не був іншим? Те, що він увійшов через Західні Ворота, ще не означає, ніби він не бажає винагороди за терплячість.

Як же гірко стало Симеону від цієї думки! Спочатку книжка зворохобила йому душу, нагадавши про той світ. Роки, проведені над озером, розвіялись як дим. І сам Притулок перестав бути Притулком. Усе зжерли сумніви. Усе оце спокійне життя, яким він так пишався, виявилось ілюзією. А він уже не боявся піти і загравав з тим світом, виконуючи чужі обов’язки. Порадив Якову піти по слідах, таких нетривких і оманливих. Він же зовсім не привчений мандрувати взимку, і не знає про існування криниць без води, присипаних снігом поверх трухлявих дощок.

Зимовий ліс здається неживим і тому відлякує. Туди сумно йти самому. Як добре, що Сава бадьоро чимчикує попереду, знаходячи сліди там, де немає снігу, лише скрижаніле, давно мертве, листя. Зате угорі над ними нависало важке снігове шатро, погрожуючи обвалитися.

«Буде мороз, — подумав Сава. — Здалося б розпалити багаття, та немає часу. Поки натягаєш хмизу, поки розпалиш, почне сутеніти. Не ночувати ж у лісі».

Яків, незвичний до мандрів, стомився, та раптом помітив, що сліди зникли на перехресті, де розходилися дві стежки. Їх засипало снігом, що впав із дерев. Сава встиг далеко відійти, поки Яків кидався звід одної стежки до другої.

— Я загубив сліди! — крикнув розпачливо. — Вони всі переплутались…

— То й шукай, — незворушно мовив Сава. — А я піду тією дорогою, якою маю йти. Чи не так ми домовлялись?

Він мав рацію. Якби сліди вели в протилежний від Сави бік, то що ж…Вони б розійшлися.

— Вибач, — промимрив Яків.

Сава знизав плечима, може, навіть засміявся, коли відвернувся. Де вже йому зрозуміти, що Яків ціле життя розмірковував над кожним своїм кроком. Їх з братом змалечку привчали до дисципліни, називаючи це обов’язком, та в обох випадках з одного насіння виросли різні плоди. Брат збунтувався, скинувши із себе всі можливі обов’язки перед батьками і суспільством, а Яків змінив одне служіння на інше, тобто на те, яке більше йому відповідало. Обох прокляли батьки мовчазним прокляттям, відрікшись від синів. Може, вони й хотіли цього, терпляче чекаючи, щоб звільнитись від них, бо у тій суворості не було ані крихти батьківського інстинкту? І живуть тепер собі щасливо удвох, якщо не повмирали, маючи інші, приємніші, обов’язки перед грізним немилосердним Богом.