Володимир Арєнєв: Бісова душа, або Заклятий скарб

— Бачиш, нічого не доведеться рити.

— А закопувати?

— Ну, це легше — посадимо дерево та й притопчемо, всіх справ.

Вони трохи попрацювали, нарешті Миколка стомився і заснув, тож Андрій заходився влаштовувати скриньку сам-один. Яму, що залишилася від коріння, вони розширили, — і тепер Андрій вирушив на пошуки потрібного каменя. Той знайшовся неподалік — і козак притягнув його до ями, відтак узявся за закляття скарбу. Скінчивши ритуал, він востаннє присів перед скринькою, яка пережила разом із ним усі негаразди мандрівки. Торкнувся пальцями подряпаних боків, потьмянілих коштовностей — і раптом зрозумів, що не відчуває до неї ні злості, ні роздратування. Як можна злитися на річ, нехай і не зовсім звичайну?

Обхопивши двома руками, Андрій опустив скриньку в яму і закидав землею, потім поклав зверху камінь, знову засипав — і вже тільки потім дістав мотузку і взявся за явір. Навряд чи дерево прижилося б після таких пошкоджень, але Андрій не даремно звався характерником — він уже постарався на славу, тож майже не сумнівався: і приживеться, і виросте великим та величним — не один ще рік зеленітиме тут.

Шкода тільки, якщо власник скриньки вирішить її відкопати…

Раптом Андрія охопило те саме відчуття, яке не так давно підстерегло його біля межигірського колодязя. Він наче звільнився від усіх пут, видимих і невидимих, які тільки існували на світі! Все навкруг засяяло яскравими фарбами, заблищало життям, яке струменіло в кожній травинці і в кожному листочку, в музикуванні цвіркунів і подиху дерев…

Він і сам не помітив, як ноги пішли витинати своєї — але цього разу то не був танець-виклик життю, ні. Радше — танець-молитва, танець-подяка…

Натанцювавшись досхочу, Андрій зітхнув і примостився трохи віддалік від дерева, розпалив люльку — і ось так сидів, дивився на зорі і без поспіху перебирав свої думки.

Чекав.

Ніч сьогодні була особливою — і вона, ця ніч, іще не скінчилася.

— Гарно станцював, — сказав гість, сідаючи поряд. — І взагалі… гарно.

— «Гарно»! — буркнув Андрій, не дивлячись на нього. — І навіщо тільки тобі все це знадобилося…

— Чув про рахманів? — замість відповіді поцікавився гість. — Це в народі нас так звуть, і не те, аби зовсім неправильно, — але краще звали б охоронителями. Світайло був одним із нас. Тебе думав після себе залишити, та не встиг.

— І що ж ви, рахмани, охороняєте? Кільця та каблучки могутності, пірначі усілякі чаклунські — невже вони у тебе в скриньці лежали?

— У скриньці не в мене, Андрію, — у тебе . А охороняємо ми землю, край, в якому ти живеш.

— Щось не бачив я тебе на Січі.

— А ми по-іншому охороняємо, по-своєму. Для нас багато важить те, що зазвичай люди мало поціновують: слова, вчинки, думки. Мудрість, дарована цій землі і тим, хто живе на ній. Ми були завжди — і, дасть Бог, будемо завжди. Аби берегти найуразливіше і найважливіше — те, що не помацаєш руками, але до чого завжди можна доторкнутися душею.

— Знаєш… я бачив сон — там, на кургані… Всіляка гидота наснилася про те, що з нами станеться. Невже, правда?!

— Так було завжди, — сказав гість, і крила, перебиті крила його плаща сумно ворухнулися. — Завжди люди йшли війною один на одного — і страждали від цього обидві сторони, а точніше — всі .

— Невже так буде завжди?

— Ніхто не може сказати напевне. Але можна докласти зусиль, аби розірвати це коло. У скриньку, яку ти закопав, я поклав… дещо. Ти знаєш, як народжується перлина? Між стулками мушлі потрапляє піщинка, лише одна-єдина піщинка. Але з часом вона перетворюється на коштовну перлину. Коли я давав тобі скриньку, я знав, що попереду на тебе чекають випробування — і тіла, і духу. І я не мав сумніву, майже не мав, що ти з честю здолаєш їх. Після кожного з них скринька важчала, бо в ній визрівала така от перлина, що живилася твоїми вчинками.

— Навіщо ж її заривати?

— Так треба. Чи чув ти грецьку легенду про Всіма Обдаровану і про її посудину, з якої посипалися на землю різні біди? А все тому, що відкрили ту посудину невчасно і не той, кому слід було.

— Для чого ж ці складнощі? — щиро здивувався Андрій. — Хіба не простіше і надійніше було б вогнем і мечем піти на тих, хто пригноблює нас?

— Ти був у Вовкограді. І був на Господньому шляху. Хіба є різниця між людьми — суттєва різниця? Пам’ятаєш, чому була зруйнована Вавилонська вежа?

— Через змішання мов?

— Правильно. А змішання те виникло через пихатість людську. Бо завжди між людьми існували розбіжності зовнішні, одному подобалося одне, а іншому — інше, один говорив одною говіркою, інший — іншою, але спершу всі тільки раділи та дивувалися тим розбіжностям. Тому і спромоглися домовитися між собою, коли зайшла мова про те, аби збудувати Вежу — не для того, щоб досягти до небес, а щоб уславити Господа. І почали вони зводити її — та мало-помалу кожен майстер настільки загордував власною працею, що взялися вони вигадувати нові письмена, аби якнайхимерніше надписати цеглини, які виходили з їхніх рук. І стало важливішим те, хто скільки цеглин виліпив, а не для чого вони. І тоді — не з волі Господа, а через власні дріб’язковість і марнославство — пересварилися майстри між собою. Відтоді почалися війни на землі і сварки людські. І щоразу в хід ідуть вогонь і меч, меч і вогонь…