Володимир Арєнєв - Бісова душа, або Заклятий скарб

Ні, Гнат не спитав, чого ж він хоче. Але у погляді… так, у погляді, певно, щось таке відобразилося.

І вони обидва знали це.

— Як ти сказав його звали? — перепитав старий. — Ну, того, який почав тебе виводити назад зі шляху? Того, який заприсягся другому, у плащі, що виконає будь-яке його побажання?

Гнат подивився на відрубані дитячі пальці.

— Ярчук, — сказав він.

І здригнувся, коли почув, як тричі прокричав десь за шатрами півень.

Старий пояснив, що хоче дрібничку: аби Гнат повернувся до своїх і завжди був поряд з Ярчуком, чекаючи, поки до Андрія не прийде дивна людина у плащі і не попросить виконати обіцяне.

Я навіть, казав старий, не беру з тебе жодних обітниць. Бо не будеш ти нікому розповідати, що зламався — у вас це вважається ганьбою (і цілком справедливо). До того, ти ж розумієш, що я отут, в оцьому шатрі, дуже уважно стежитиму за тобою. І можу дістати тебе чи твоїх рідних завжди і всюди. Зараз ти віриш мені — всупереч усьому, бо зараз твій дух вільніший, ніж будь-коли, і сприймає світ таким, яким він є. А в цьому світі, невірний, є місце — мале-есеньке таке, нічим не примітне місце — для старого дурня з його казаном. Згадуй іноді про мене, особливо коди твій розум почне запевняти тебе, що я лише старий… е-е-е… як це там у вас кажуть? — шарлатан, так?

Якщо ж ти мені знадобишся, я дам тобі знати — і намагайся відшукати мене тоді якомога швидше.

І він відпустив Гната на всі чотири сторони — а насправді в одну-єдину, туди, де був Андрій.

Однак Гнат, звичайно ж, поїхав у рідне село: забрати матір із Галею та…

Ні, до хати він дістався без пригод, але тількино увійшов, тільки-но відкрив рота, аби наказати їм збиратися, як мати впала на підлогу і застогнала від болю.

Він сказав, що проїздив неподалік і на хвильку зазирнув — відтак, дочекавшись, поки матері полегшає, повернувся на Січ.

Потім поривався відвезти їх ще кілька разів — чи через підставних осіб, чи сам, але тихцем, щоб ніхто не міг передбачити.

Його посланців ніхто більше не зустрічав. А його самого після чергової спроби «викликав» до себе старий — лівиця несподівано занила так, що Гнат поскакав на південь, ледь не втрачаючи свідомості від болю.

Ти цілуєшся з коброю, сказав йому тоді старий. Даремно. Рано чи пізно кобра кусає. Навіщо, Кисиме?

Гнат не зрозумів і перепитав, що він має на увазі.

Кисим, відповів старий. По-нашому — смерть. Я зватиму тебе так, бо Гнат… ну що воно таке — «Гнат»? Це ім’я ні про що не говорить. Та і немає в тобі вогню, а ось смерті — більше, ніж досить{Ім’я «Гнат» походить віл лат. igneus — вогненний.}. Тож будеш Кисимом. І на ось іще це.

Гнат здивувався: навіщо йому маска татарина?

Потім зрозумієш, відказав старий. А про матір свою і про сестру не турбуйся — вони під моїм захистом, а це означає, що на село їхнє ніколи не нападуть. Тож не переймайся — і пам’ятай, ти мусиш невідлучно бути поруч із Ярчуком. Хіба що інколи, коли викличу, приїздитимеш до мене. Я тебе вчитиму. Е-е, не жахайся так. Ці знання тобі знадобляться, аби за Ярчуком слідкувати. А тепер іди.

Та от іще що, гукнув старий, коли Гнат уже виходив із шатра. Не думай накладати на себе руки. Ти ж розумієш — того ж самого дня твої мати і сестра помруть. А може, з ними станеться щось гірше за смерть.

От тепер — іди.

Іди, Кисиме.

Поступово Гнат змінювався — з веселого, щирого парубка він перетворювався на похмурого, мовчазного наглядача, який жодній живій душі не міг відкрити своєї таємниці. Як сказав старий чаклун, він просто ніколи не насмілився б зізнатися комусь, що не наклав на себе руки там-таки, перед цим старим пекельником, а дозволив обплутати і залякати себе.

Було і ще одне — Ярчук ставився до Гната як заступник, ледь не за рідного сина вважав, і Голий мучився — чи то від вдячності за те, що характерник урятував його, чи то від ненависті, бо цим рятунком Андрій і поклав початок Гнатовим стражданням.

З кожним днем ненависті ставало дедалі більше, вдячність же забувалася.

А старий татарин із обличчям, схожим на розтоптаний коров’ячий кізяк, викликаючи Гната до себе, щоразу поводився з ним привітніше та приязніше. Наче знав, про що говорити з ним не слід: старий ніколи не згадував свою віру, натомість поступово вчив Гната «прийомам», які допомагали б йому слідкувати за Андрієм. На похмурі ж розпитування Голого відповідав завжди чемно і м’яко — і щоразу виходило так, що він доводив Гнатові безпечність і нешкідливість цих «прийомів».