Володимир Арєнєв - Бісова душа, або Заклятий скарб

Останні слова зачепили Гната найдужче. Цідячи крізь зуби лайку, він кинувся на Андрія — і тепер на галявині розмовляли тільки шаблі, не люди. Голий помітив, що у противника поранене плече, — і навмисне намагався бити так, аби вцілити саме туди, тож дуже скоро Андрій почав потроху відступати. Він втомився, був виснажений двобоєм, а головне — тим, про що дізнався.

Врятувала Ярчука випадковість. Розуміючи, що довго не протримається, він кинувся в атаку — і Гнат, змушений позадкувати, перечепився через скриньку, яка лежала на краю галявини. Підвестися Голий уже не встиг.

Андрій витер шаблю і з відразою наступив на маску Кисима, втоптуючи її у землю, наче отруйного жука.

А потім опустився на коліна і ліг поряд із Гнатом, кладучи одну руку йому на лоба, а іншу на груди.

…Тут, як і раніше, падав сніг, чорний сніг. І небо світилося фіалковим, і зорі на ньому проступали хворобливим висипом.

Вони стояли на Господньому шляху — той, кому йти, і той, кому залишатися.

— Навіщо? — одними губами спитав Гнат. — Я ж…

— Аби дійшов, — похмуро відповів Андрій. — А то ще знову в якусь халепу втрапиш!

— Але ж там ти мене зарубав…

— То там, — одрізав Андрій. — А то тут. Нічому тебе твій татарин не навчив, їй-богу!

Вони обидва подивилися на Гнатів живіт, звідки вибиралася — важко, докладаючи зусиль — його Кістлява. Якоїсь миті здалося, що вона зараз розсиплеться на тисячі кісток — і тоді перетвориться Гнат на якого-нибудь нечистя-уряка і жахатиме ночами добрих людей.

— Не можу! — простогнав Голий. — Воно… воно не хоче вилазити… надто зрослося… я ж Кисим, от воно й…

— Ти не Кисим, — похитав головою Ярчук. — Ти — дурень, яких ще світ не бачив. Стій, синку, і не ворушися.

Вхопившись за тонкі пальці скелета (і цього разу — без жодних ускладнень, бо тільки до власної Кістлявої у Наві не можна доторкнутися), Андрій обережно, легенько потягнув їх до себе. І Кістлява піддалася!

А відділившись, знялася у фіалкове небо.

— Ось так, синку, — сказав Ярчук. — Тепер добре.

— Дякую, батьку, — тихо мовив Гнат безтілесними вустами. І, вклонившись Андрію до землі, попрямував Господнім шляхом за небокрай.

— Ох! — Очі в Миколки були перелякані. — …я вже думав — все, кінець!

Андрій згадав слова, що проступили на люстерці за мить до того, як його розтрощив пострілом Гнат.

— Ще не кінець, — усміхнувся він до хлопця. — Але уже незабаром.

Миколка спершу перелякався, коли дядько Андрій приліг поряд із убитим душогубом. Але потім побачив, що він дихає, і трохи заспокоївся. Сів поруч і почав чекати, пильнуючи, аби хтось чужий і небезпечний не підкрався.

От — дочекався, Андрій таки прийшов до тями.

— Гляньте, дядьку, смішно як. Ми від дощу втікали — аж ось він, дощ.

Дійсно, небо спухало грозовими хмарами.

— Усе правильно, синку, — сказав Андрій, дивлячись в нікуди. — Все правильно. З чого почалося, тим і скінчиться. Без коня, щоправда, ми з тобою залишилися, втік кінь, але невелика біда. І так доберемося.

Коли дощ пролився і вщух, коли на небі проступили зірки, а чорна веселка здійнялася над виднокраєм, Ярчук із хлопчиком, як і наказало за мить до пострілу люстерко, вирушили у Вирій, а з того місця, куди потрапили, — знову в Яв.

Настав час заривати скриньку.

Тут були гори, і дикий ліс, і співи нічних пташок. А так — усе як всюди. І не скажеш, що потрапили до зовсім іншої країни. І люди тут жили, як всюди, — приязні і не дуже. Принаймні, дізнавшись, що у подорожніх за душею ні копійки, нагодували задарма.

— У мене червінець був, — засоромлено пояснював Миколка, червоніючи. — Але я… загубив його… під Вовкоградом.

— Нічого, — прошепотів йому Андрій. — Бачиш, і так обійшлося.

— Ви у разі чого, повертайтеся, — змовницьки підморгувала повногруда вдовиця. А вислухавши чемну відмову, спитала: — Ви куди, у бік Дори? То там спитайте Стефана, то брат мій. Скажете, від Яринки з Ямни. Нагодує, напоїть, він у мене такий. А взагалі залишалися б у мене на ніч, куди вам поспішати?…

Ледь відкараскались.

— А де копатимемо? — вмить посерйознішав Миколка.

— Де люстерце звеліло, там і будемо. Між Дорою і Ямною. Ух, важка яка! Помагай, синку, а то я один не дотягну. — Після двобою з Гнатом Андрію нелегко було нести скриньку, тепер її волік Миколка.

— А чим ритимемо? — не вгавав хлопець.

— Іще не знаю. Однак, здається, місце саме знайдеться. І лопата — якщо знадобиться саме вона.

Лопата не знадобилася. Дуже швидко вони знайшли ідеальне для їхньої мети місце: пагорб, а на ньому — вивернутий із корінням явір, причому нещодавно (зранку в горах пройшла гроза).