Володимир Арєнєв - Бісова душа, або Заклятий скарб

— Навіщо тобі скринька? — спитав Андрій. — Чи тобі треба, аби я відкрив її?

Вона уривчасто захихотіла.

— І те, й інше, рідний. Рахманська скринька — вона може будь-яке бажання виконати. Рахмани, кажуть, у них навіть людей живих вирощували. А мені б всього дещицю — красу собі виростити, аби любили мене, аби не сахалися, аби такі от, як ти і твій хлопець, не відверталися… Тому що не можу-у я так, чуєш! Так — не можу, а інакше не виходить. Чи ти хочеш, аби я ще сотні років нав’є неволила? З’їзди на Горинь, поглянь… Ненавиджу! Ненавиджу вас усіх, живих і напівживих, і чвертьживих!.. Ненавиджу! Так і розірвала б на шмаття, і у піч, усіх у піч — і аби неодмінно стогнали, і плакали, і благали змилостивитися! А я вас — і не чула б навіть!

Вона підскочила і миттю змінилася — хворобливість не минула, але стала хижою, рішучою. Андрій, який давно підозрював, що це створіння насправді є нашаруванням кількох сутностей, у чомусь суперечливих, але безперечно — божевільних, тепер остаточно в цьому впевнився.

— А почну з вас, — втомлено і байдуже вимовила Яга. — Зараз і почну.

Андрій чекати не став — стрибнув, анітрохи не шкодуючи, що беззбройний. Ніколи було шкодувати.

У стрибку він дотягнувся до неї, але невдало. Одну руку перехопив, а другу не встиг, і довгі пазурі Яги дряпнули його — якраз по пораненому плечу.

Якщо вона думала, що Андрій від болю відпустить її, то, звичайно, помилялася. Вони покотилися підлогою, із рота в старої відгонило червивими грибами і тухлою рибою, але тіло було пружним і міцним, наче з деревини, що почорніла від часу, однак не втратила міцності. Тепер Андрій дуже добре уявляв, що відчував Степан, коли бився з нею.

— Ну ж бо! — закричав Миколка. — Давайте, чого ж ви!

Андрій вирішив, це хлопець до нього звертається. Але помітив, як розширилися від жаху зіниці старої — і відчув, що вона силкується вирватися; тому стис у обіймах і вирішив ні за що не відпускати.

До ноги його раптом доторкнулося щось, потім ковзнуло нижче…

— Ні! — заволала Яга. — Ні, тільки не це, ні-і-і!

Вона вкусила Андрія за поранене плече і все-таки вирвалася. Скажена, з розпатланим волоссям і налитими багрянцем очима, кинулася до дверей — та так і завмерла на місці.

На обидві її ноги, поки билася з Андрієм, налізли самохідні чоботи.

Того, що сталося пізніше, не могли уявити ні Андрій, ні Миколка. Хлопець, щоправда, здогадався (чоботи невідомо як пояснили), що в них — погибель старої, але як могли вони зашкодити їй, навіть він не знав.

А самохідці почали самі пересувати ноги старої. Сильним ударом розчахнули двері і вискочили на вулицю. А там, «перезирнувшись», рвонули у різні боки!

Андрій тільки і встиг, що рукавом прикритися…

Тиша. Відкривши очі, Ярчук побачив, що вони з хлопчиком стоять на порозі бабиної хати, з ніг до голови вимазані у павутину і якусь огидну слизоту багряного кольору.

— З вами все гаразд, дядьку Андрію? — запитав Миколка, досі стискаючи в кулаці шаблю.

— Авжеж! — підморгнув йому Ярчук. — Усе-таки, синку, ми з тобою її добряче взули, чи не так?

Чоботи так і не повернулися. Певно, разом зі економ Яги скінчилося і їхнє існування. Миколка дуже через це засмутився і знову став більше схожий на дитину. Зрештою він не стримався і заревів, розмазуючи по щоках сльози впереміш із павутинням і гидотною слизотою, що залишилася після Яги. Чоботи, пояснив хлопчик, навмисне призначені були для загибелі старої, але якби та спромоглася спіймати їх, то неодмінно б знищила. Тому вони і переховувалися у Вовкограді, куди Яга потрапити не могла. Через те і накинулася на них першого разу і навіть полонила один — той, який лівий…