Володимир Арєнєв - Бісова душа, або Заклятий скарб

І що ж? По той бік виявився точнісінько такий степ, навіть вали такі самі піднімалися за спиною.

— Нічого не вийшло? — розчаровано спитав Миколка.

Андрій стенув плечима:

— Дізнаємось, як зустрінемо яку-небудь живність. Іноді Яв і Вирій дуже схожі між собою, можна навіть не помітити, що перейшов межу.

Як з’ясувалося надвечір, вони все-таки здійснили перехід. Спершу виїхали на широкий шлях, який згодом привів їх до села. От уже чого точно у Вирії не зустрінеш, так це людських поселень!

— Дядьку Андрію, то ви хочете мене тут залишити?

— Тобі не подобається?

Миколка лише зітхнув і промовчав.

— Ти ж, синку, сам бачив, що зі мною небезпечно. А раптом би тебе ця стара забрала? Полетів би ти у хатці разом із нею — і нічим би я не зарадив.

— А якщо вона сюди заявиться? — прошепотів Миколка. — А вас поряд не буде…

— Дурниці! Таким, як вона, у Яв дороги немає. Тож якраз заЯвитися вона не зможе. Не вішай носа, ти ж бравий парубок, а не якась там…

Ярчук осікся і гарячково почав згадувати останній відрізок шляху. Вони вже в’їхали у село і проминули кілька подвір’їв. На декількох поралися люди, інші були порожніми.

От воно! Та постать на ґанку: стара жінка входить у дім і на мить обертається, почувши цокання Орликових копит.

— Матусю! — вражено прошепотів Андрій, повертаючи коня. — Матусю!..

Вона частувала їх варениками з вишнями і теплим, щойно з-під корови, молоком. І розповідала — а Андрій слухав, заворожено й уважно, наче її слова були найважливішими словами у світі.

Мати розказувала, як після його втечі до козаків і несподіваної смерті двох його братів вийшла заміж за Йвана-чумака, який привіз її сюди, в оце село. Жили спершу непогано, він начумакував трохи грошей, але потім, коли помер, стало Марусі тяжко одній. Та вона не скаржиться, ні! Хата, звичайно, осіла, але це нічого, город невеличкий є, корова он…

Зненацька матір запнулася і повернула до Андрія своє згорьоване, але від того не менш рідне чи красиве обличчя.

— А як ти? — спитала. — Хлопчик — твій?

— Вважай, що мій. Прибився дорогою, от збираюся його додому відвезти, та зараз не можу. І взяти з собою не можу. Думав тут залишити, у людей…

— То залиш у мене… — Вона знову запнулася і похитала головою.

— Щось негаразд?

Але — поклавши руку на серце — міг би і не запитувати. Сам бачив: негаразд. Бідність, що оселилася тут, краяла Андрієве серце. Він розгублено спостерігав за тим, що коїлося з ним, старим, бувалим у бувальцях козаком. Хотілося залишитися, махнути рукою на все і всіх; полагодити насамперед дах, який струхлявів за роки, коли мати жила одна, — зараз крізь щілини проглядали нічні зорі. Потім неодмінно дійде черга до поганенького хлівця, в якому мати тримає Чорнушку. Потім…

«Саме так — потім, — наче вимовив у його свідомості чийсь безпристрасний голос. — Усе це ти зробиш згодом. Спершу — скринька».

Він стулив повіки, не знаючи, чи зможе розплющити їх знову, взагалі не знаючи, що скаже чи зробить за мить. Майбутнього не було. Залишилося тільки минуле, і у минулому він — утікає з дому, залишає матір із братами, мовляв, щоб легше їм жилося, а насправді ж через жагу до подвигів та подорожей; він — за всі ці роки лише раз чи два згадав про дім; він — несподівано, неочікувано заявився до неї тепер, коли всі надії згинули, коли лише ймовірність їхнього оживлення рівноцінна маленькій смерті; він — однією тільки появою (а міг же проїхати повз, проїхати, а повернутися уже потім!) подарував їй ці надії; він — мав намір їх знищити двома-трьома словами; він — не здатен вчинити по-іншому…

І наче хтось заспівав, тихо і сумно:

Ну і де ті жупани, Андрію? Чи не в пилюці виваляні, чи не ногами твоїми топтані?

Раптом мати зітхнула і зізналася, про що з самого початку, як тільки здогадалася, що Андрій не залишиться з нею, збиралася промовчати. Гроші, гроші, кляті гроші!.. Вони потрібні їй, інакше через два дні вона залишиться і без корови, і без цієї хати, більше схожої на хлів, — без усього! Він слухав її плутану оповідь (очі, як і до того, лишалися заплющеними) і, здавалося, падав. Падав, падав, падав!..