Володимир Арєнєв - Бісова душа, або Заклятий скарб

«Чому я не поклявся чимось іншим? Здоров’ям, життям, душею своєю безталанною — чому?! Навіщо клявся матір’ю?!»

Він підводився, йшов до скриньки, відкривав її — і раптом знову опинявся на лавці, поруч із матір’ю; і знову — підводився, йшов, відкривав, підводився, йшов, підводився, підводився, підводився, підводився…

— Синку, що з тобою?

Він не чув. Із заплющеними очима, з серцем, що ладне було зупинитися, він продовжував переступати через самого себе — аби самого ж себе і врятувати, зберегти.

Підводився, йшов, відкривав скриньку, підводився, йшов…

І не бачив, як перемінилося її обличчя.

Отямився від крику.

Миколці було нудно… ні, швидше тужливо. Він не знав, куди себе подіти, чим зайнятися. Із повноправного (ну, хай не зовсім, але все-таки) дядь-Андрієвого супутника він ураз перетворився на тягар, хлопчика, від якого слід здихатися, і чим скоріше, тим краще. Це було дуже і дуже образливо, однак нічого не вдієш, Миколка заздалегідь змирився з майбутньою своєю долею і навіть пішов з хати у двір — звикати до самотності. Звичайно, потім дядько Андрій відвезе його додому — але коли це ще буде. А тут — живи у баби якоїсь незнайомої Бог відає скільки часу.

Перш за все він попрямував до Орлика. Кінь почувався, наче, нічого, стояв біля ґанку і дрімав. Взагалі-то це було неправильно, слід би завести його у хлівець, до корови. А раптом дощ? Чи хто вирішить вкрасти? Трапляються ж такі, проти них навіть справжній козацький кінь нічого не вдіє.

Несподівано охоплений хазяйським настроєм, Миколка наблизився до хлівця. Двері виявилися міцно зачиненими, тоді він зайшов збоку, розхитав і вийняв одну за одною три дошки і проліз усередину. Навіщо — і сам не розумів.

У хлівці було не так уже й темно, місячне світло просочувалося крізь щілини наче прохолодна вода. В цьому світлі Миколка і побачив: ніякої корови тут немає. Взагалі у хлівці порожньо, тільки в кутку стирчить чи то дровина, чи то старий забутий чобіт, який давно слід викинути, та хазяйці шкода розлучатися з улюбленою річчю, а може, просто руки ніяк не дійдуть.

Чобіт раптом ворухнув халявою і наче потягнувся до Миколки. Хлопчик кинувся до нього — а в щілину просунувся другий самохідець і також поквапився до брата. Полонений був прикутий до підлоги величезними цвяхами. На те, аби відшукати у дворі підходящий інструмент і звільнити самохідця, пішло не так багато часу. Але коли Миколка у супроводі обох чобіт увірвався до хати, Андрій уже майже не дихав.

Раптом Андрій отямився, ще не здогадуючись, що сталося.

На порозі стояв Миколка, і щось із ним було не так. «Шабля, — розсіяно здогадався Андрій. — Навіщо це він узяв мою шаблю?»

Ярчук не знав (звідки б?), що зараз хлопчик неймовірно схожий на нього самого — не статурою, звичайно, і не тілом, а блиском очей, в яких бриніла холодна лють.

— Ти, стара карго! Ану забирайся звідси!

Хто це сказав? Невже Миколка? Невже — його, Андрія, матері?!

Ні, стара, яка сиділа зараз перед ним, аж ніяк не нагадувала його матір — швидше те прадавнє створіння, з яким минулої ночі бився Степан.

Власне, це вона і була.

— Зазвичай мене звуть по-іншому, — проскреготіла потвора. — Люди іменують через вроджену свою недоумкуватість Ягою, а підлеглі — панею Хазяйкою.

— Насправді ж ти — карга! — дзвінко сказав Миколка.

— Через тебе! Через тебе і таких, як ти! — заволала стара. — Ви ж самі вигадали мене такою! Ви виліпили мене страшною і потворною — о, ви, звичайно, не знали, що коїте! Раніше, ще до того, як ваш багатожонець скинув у ріку кумирів, ви уявляли мене зовсім іншою. Тоді ми жили у мирі і злагоді: я радо приймала і вшановувала померлих, вони служили в мене, поки не вирушали далі. А тепер?! Тепер вони бояться мене, біжать від мене, проклинають мене! Ніхто і ніколи не скаже мені доброго слова! — її кігті знову подовжилися, вона стискала і розчепірювала пальці, не помічаючи, як вишкрібає зі стільниці довгі смуги. — Ніхто не любить мене! Ніхто не прислуговує мені! А піти, як вони, я не можу! Божеволію! Сохну! А ти — погибелі моєї хочеш, — раптом вигукнула вона, звертаючись до Андрія. — Скриньку цю рахманську через весь край тягнеш, у люстерце зиркаєш: «Хто на світі найдурніший, найстрашніший, найлютіший?» Я! Я, я, я! Я-а!.. — Вона застогнала і похитнулася, але втримала рівновагу і обвела скаженим поглядом хату, яка почала змінюватися: з’явилися стіни з пряників і віконниці зі звірячими мордами. — Я ловлю їх, — сказала Яга так, наче зізнавалася у чомусь заповітному. — Ловлю і тримаю, чим і як можу. Та пусте! Краще від цього мені не стає. Я — карга. Мене неможливо любити, бо силою змусити любити неможливо. Ти знаєш це, козаче? Що ти взагалі знаєш про любов і смерть?