Джон Толкін - Сильмариліон

Друга Епоха завершується Останнім Союзом (ельфів та людей) і тривалою облогою Мордору. Вона закінчується перемогою над Сауроном і знищенням другого видимого втілення зла. Однак це даєть­ся дорогою ціною, та й люди припускаються фатальної помилки. Ґіл-ґалад і Еленділ гинуть, намагаючись порішити Саурона. Ісілдур, син Еленділа, відтинає Перстень із Сауронової руки, сили покидають правителя Мордору, і дух його відлітає до тіней. Але зло не дрімає. Ісілдур привласнює Перстень, вважаючи його «Вирою за батька», й відмовляється кинути коштовність у близький Вогонь. Він відступає, а згодом тоне у Великій Ріці. Перстень же втрачено, про нього забуто. Проте не знищено, а Темна Вежа, збудована з його допомогою, стоїть стійма, порожня, та неушкоджена. Так — появою нуменорських володінь і проминанням останнього царювання Високих ельфів — за­кінчується Друга Епоха.

МУЗИКА АЙНУРІВ

Був собі Еру, Єдиний, котрого на Арді величають Ілуватаром. І спер­шу сотворив він айнурів — Святих, котрі стали нащадками думки його та пробували з ним іще до сотво­рения всього іншого. І заговорив до них Еру, оповістивши музичні теми; і заспівали вони для нього, і возрадувався він. Проте довгий час айнури співали поокремо чи по кілька разом, а решта слухала; бо кожен із них збагнув тільки ту частину духу Ілуватара, з якої народив­ся, а чуття братерства приходило дуже повільно. Утім, слу­хаючи, вони сподоблювалися щораз глибшого розуміння, і співи їхні ставали дедалі злагодженішими та гармонійні­шими.

І сталося так, що Ілуватар скликав усіх айнурів і сповістив величну музичну тему, відкривши перед ними речі пре­красніші та дивовижніші, ніж явлені доти; і пишнота її всту­пу та розкіш фіналу так приголомшили айнурів, що вони поклонилися Ілуватарові й замовкли.

Тоді мовив до них Еру:

— З наспіву, що його сповістив вам, волію, щоби ви у співзвуччі сотворили Величну Музику. Запалив я вас Пломе­нем Незнищенним, відтак нехай одкриються сили ваші й нехай кожен на власний розсуд прикрасить сей наспів свої­ми думками. Я ж сидітиму, і слухатиму, і радітиму, що через вас велична краса пробудилася в пісні.

Тоді голоси айнурів, неначе арфи та лютні, сопілки та сурми, віоли й органи, немов незчисленні хори словоспівців, почали витворювати з наспіву Ілуватара величну музику; і за­звучали нескінченні, взаємозмінні, поєднані у співзвуччя мелодії, і нечутно розтеклися висотами та глибинами, й усі закутки оселі Ілуватара сповнилися ними до краю, і музика разом із відлунням вихлюпнулась у Порожнечу, і порожнечі не стало. Звідтоді айнури ніколи не створювали нічого подіб­ного, та сказано, що після закінчення днів хори айнурів і Дітей Ілуватара скомпонують для Еру ще прекраснішу музи­ку. Тоді теми Ілуватара буде зіграно правильно, і вони, щой­но злетівши з уст, стануть Буттям, тоді всі доконечно зрозумі­ють його задум і кожен осягне тямущість іншого, тоді Ілуватар із великої радості наділить думки творінь своїх таємни­чим огнем.

Але на ту пору Ілуватар сидів і дослухався, і тривалий час музика здавалася йому гарною, бо не було в ній фальшу. Та в той час, як розвивалася музична тема, в серці Мелкора зароди­лося бажання вплести в неї дещо з власних задумів, відмінних од наспіву Ілуватара; так він прагнув помножити значущість і славу відведеної йому партії. Адже він був обдарований найбільшими силами та знанням і почасти володів дарами усього братства. Тому що йому кортіло втілити власні тво­ріння і тому що його дратувала незаповнена Порожнеча, на яку, здавалося, Ілуватар не зважає, він часто самотиною до­бувався до безодень, шукаючи Незнищенний Пломінь. Мелкорові не вдавалося знайти Вогню, бо Вогонь був із Ілуватаром. Але в часи самотніх шукань у його голові зароїлися думки, не схожі на думки решти братства.

Деякі з цих помислів він увіткав у свою музику, і навко­ло нього відразу ж виник дисонанс, і чимало айнурів, котрі співали поблизу, збентежилися, й у думки їхні закрався без­лад, і музика обірвалася. Декотрі айнури, замість дотримува­тися власних міркувань, почали вторувати Мелкорові. Тоді дисонанс розрісся, а чутні попервах мелодії потонули в морі бурхливого шуму. Ілуватар же сидів і дослухався, а довкола його трону мовби нуртувала шалена буря, мовби темні хви­лі боролись одна з одною в нескінченному непогамовному гніві.

Тоді підвівся Ілуватар, і айнури відчули, що він усміхаєть­ся; і підніс він ліву руку свою, і нова тема, схожа й не схо­жа на попередню, залунала посеред бурі, зібравшись на силі й творячи новітню красу. Та Мелкорів дисонанс знову змет­нувся шумливо і вступив у борню з нею, і вдруге поміж зву­ками зчинилася війна, бурхливіша навіть, аніж раніше, і ба­гато айнурів збентежилось і припинило співати, і Мелкор переміг. Тоді знову підвівся Ілуватар, і айнури відчули, що об­личчя його суворе; і підніс він правицю свою, і — о, диво! — посеред бентеги зринула третя тема, геть не схожа на інші. Бо спершу здавалася вона легкою та приємною, дзвінким плином ніжних звуків у витончених мелодіях; але її не мож­на було заглушити, вона-бо ввібрала в себе могутність і гли­бочінь. І от, урешті, перед троном Ілуватара линуло водночас начебто дві окремі, цілком різні мелодії. Одна — глибока, об’ємна та прекрасна, проте повільна і змішана з безмежним смутком, який головно й породжував її красу. Друга ж те­пер досягла своєрідної цілісності, проте була галасливою, суєтною і багаторазово повторювалась; і не було в ній гар­монії, а тільки шумливий унісон, як-от ревіння багатьох сурм, які награють лише кілька нот. І намагалася вона несамови­тим своїм звучанням поглинути іншу мелодію, але та інша перебирала її переможні ноти і вплітала їх у власний урочис­тий візерунок.