Джон Толкін - Сильмариліон

І от до води звернув свої помисли той айнур, котрого ельфи звуть Улмо і котрого Ілуватар навчив найкраще розу­мітися на музиці. На повітря та вітри зважив Манве, найблагородніший із айнурів. Про структуру Землі подумав Ауле, якому Ілуватар дав знання й уміння ледве чи менші, ніж Мелкорові; проте насолоду і гордість Ауле черпає з подвиж­ництва творення, зі створеної речі, а не з власництва чи пану­вання; тому роздає, а не нагромаджує і, звільнений од турбот, щоразу береться за нову роботу.

І заговорив Ілуватар до Улмо, і мовив:

— Чи бачиш ти, як отут, у цьому маленькому володінні у Глибинах Часу, Мелкор пішов війною на твій уділ? Він на­слав лютий холод незмірний, але не знищив краси твоїх во­дограїв, ані чистоти твоїх ставків. Узри сніг і вправну роботу морозу! Мелкор вигадав спеку та нестримний вогонь, але не висушив твоїх творінь, ані притлумив дорешти музики моря. Узри-бо висоту і пишноту хмар та вічнозмінні тумани; почуй, як дош шурхотить по Землі! Ті хмари мистецтво твоє набли­жають до Манве, друга твого улюбленого.

Тоді відказав Улмо:

— Воістину, Вода нині чарівніша, ніж уявлялася серцю моєму, бо не моя потаємна думка породила сніжинку і не в моїй музиці було закладено шурхіт дощу. Я линутиму до Ман­ве, щоби разом із ним вічно творити мелодії тобі на втіху!

І Манве, й Улмо від початку стали союзниками та найвірніше служили промислу Ілуватара.

Та не встиг Улмо договорити, не встигли айнури надиви­тися на видіння, як воно зникло й заховалося від їхніх погля­дів; і здалося їм, що тієї миті відкрилося щось нове — Тем­рява, яку раніше вони відали тільки в думках. Однак краса видіння зачарувала айнурів, і вони заглибились у розгортання Світу, який там починав своє буття, і думи їхні сповнилися ним; попри те, що видиво зникло, історія не завершилась і не замкнулися кола часу. І дехто стверджував, ніби видива не стало якраз перед утвердженням Панування Людей і занепа­дом Первородних; тому-то, хоч Музика охоплювала все, валари не побачили на власні очі Пізніших Епох, або кінця Світу.

Занепокоїлись айнури; проте Ілуватар звернувся до них, мовивши:

— Знаю я прагнення ваше, щоб усе побачене сталося на­справді, а не лише в думках; так само, як і ви постали, але й дещо по-іншому. Тому я кажу: Еа! Нехай Буде так! І пошлю я Пломінь Незнищенний у Порожнечу, і буде він у серці Світу, і Буде Світ; і ті з вас, хто забажає, зможуть зійти туди.

І раптом айнури угледіли вдалині світло, схоже на хмару із живим огненним серцем; і зрозуміли вони, що то не прос­то видіння, що Ілуватар сотворив дещо нове: Еа — Світ, що Існує.

Отак і повелося, що декотрі айнури досі живуть обіч Ілуватара поза межами Світу; інші ж, і серед них найвеличніші та найясніші, з дозволу Ілуватара спустились у Світ. Але, чи то за велінням Єдиного, чи за покликом любові, силам ай­нурів звідтоді й надалі належало ввійти у Світ і обмежитися ним, і пробувати в ньому довіку, аж поки він стане заверше­ним, так що життя айнурів і Світу нерозривно сплелись. І тому наречено їх валарами, Силами Світу.

Однак, увійшовши в Еа, валари попервах здивувались і розгубилися, позаяк нічого з того, що вони бачили у видінні, ще не було, все от-от мало розпочатися, наразі безформне і темне. Бо Велична Музика була тільки плодом і розквітом думки в Чертогах Безчасся, а Видіння — тільки передвістям; і от опинилися вони на початку Часу, і збагнули, що Світ був лише передчутий і передоспіваний, а їм судилось утілити йо­го. Так у прадавні віки, яким загубився лік, розпочався тита­нічний труд валарів на теренах безмірних і недосліджених пустель, і тривав він доти, доки у Глибинах Часу серед прос­торих чертогів Еа настала та година і постало те місце, де було сотворено оселю Дітей Ілуватара. І в трудах цих голов­ну роль відіграли Манве, Ауле й Улмо; проте й Мелкор від початку брав у тім участь, і втручався у зроблене, і переінак­шував його відповідно до власних бажань і намірів; і розпалив великі вогні. Тому, коли Земля була ще молодою та па­лахкотіла пломенем, Мелкор зажадав її і сказав іншим валарам:

— Це буде моє королівство; я проголошую його своїм!

Однак в умі Ілуватара Манве був братом Мелкора, й у другому наспіві, що зринув на противагу Мелкоровому ди­сонансу, йому було відведено головну роль; отож, Манве прикликав до себе безліч різноманітних духів, і вони спус­тилися на терени Арди, і допомагали йому стримувати Мел­кора, щоби той не зумів остаточно завадити здійсненню тво­рення і щоби Земля не вичахла передчасно. І Манве сказав Мелкорові: