Лія Шмідт - Свої, чужі, інші

— Уже вкотре через вас від справи відриваюся, — поскаржився він, — батько довідається — налупить…

— Ну, можеш не ходити, — сказав Інтар. Він і сам пропустив уже кілька днів навчання в гончаря й навіть у Сорота, щоразу відговорюючись то нездужанням, то невідкладними справами в трактирі.

— Еге ж, щоб вам дісталося все найцікавіше? Ото ще! — обурився кремезний хлопчисько.

— Лоток свій можеш у мене в прикомірку залишити, — запропонував Інтар, забираючи згорток із курячими кістками, — та ходімо… Арим уже наївся.

Маленький жебрак запхав у торбу при поясі скибку хліба й кивнув:

— Біжімо! Час нині обідній, сторож навряд чи у дворі сидить.

У дворі й справді не було не тільки сторожа, а й узагалі нікого. Однак коли хлопчаки підбігли до знайомих дверей, то побачили страшне.

Щілина, та сама, перед якою вони розвезли мокру землю, була забита дошкою.

— Ого… — вражено пробурмотів Інтар.

— І чого це вони? — обурився Данген.

— Напевно, через сліди… — Арим сполотнів. — Він їх бачив…

Зараз мокра земля була засипана піском.

— Сторож… — замислено мовив Інтар. — А собака… Вона там чи втекла?

— Сліди вели туди й звідтіля… — Данген глянув на Арима. Той кивнув.

— А які останні?

— Не пам'ятаю… І спробуй роздивися тепер, після того як сторож піску насипав…

Раптом до хлопчисьок долинули якісь звуки з підвалу… Хтось шкріб двері. Потім почулося гарчання — і знову: шкряб-шкряб.

— Собака… — в Інтара дрижаки по шкірі побігли. — Там вона…

Він поквапливо вихопив зі згортка найтоншу кісточку, з натугою пропхав між дошками. Як тільки половина кісточки опинилася всередині, хлопчиська почули: «хрусь!» Далі — поквапливе хрупання.

— Точно вона, — зітхнув Арим. — От лихо…

Жоден із трьох не вимовив уголос, але подумав кожен: це з їхньої провини сучка виявилася замкненою в підвалі. Вони влаштували так, що її сліди стали помітними…

— Дурні ми… — озвався Данген. — Пішли мерщій до сторожа! Може, він не знає, що собака там, і відімкне двері, щоб випустити її…

— А якщо ні? — запитав Інтар. — Ось що, Дангене, піди-но до нього ти сам. Не треба, щоб він нас усіх бачив і запам'ятовував.

По нетривалих роздумах син торговця тютюном погодився. Він сміливо подався до кімнатки сторожа.

— Ариме, — попросив Інтар, — постережи біля воріт, я, може, дошку відірву…

Насправді на думці в хлопчика було дещо інше.

Коли маленький жебрак відійшов і повернувся в бік вулиці, Інтар дістав свої голки та заходився длушпатися в замку. Він думав спочатку, що все буде просто, але — хоч плач — ніяк не міг упоратися. Хлопчик перепробував усі відмички, спина й чоло вкрилися потом, але нічого не виходило… А тут ще почувся високий голос Арима: «Тітонько добра, дай монетку…» — й Інтар відскочив від дверей за мить до того, як у двір увійшла висока жінка з кошиком. Арим ще трохи провів її та відстав. Подивився на Інтара. Той похитав головою.

І тут із кімнати сторожа вийшов Данген. Він повільно, з похиленою головою, насуплений, ішов до приятелів.

— Ну що? — в один голос запитали ті.

— Зміюка стара… — буркнув Данген. — Наш пес в нього, бачте, кістку з м'ясом потяг з півмісяця тому. Він м'яса купив і тут, недалечко від двору, зупинився побалакати з приятелем, а згорток на лаві поклав. Ну, а псяюра підскочила, схопила кістку з пакунку — та й ходу. І головне, він теж помітив, що вона в це підворіття втекла… А ще йому днів зо два тому один мешканець розповідав, як така сама чорна сучка в різника з прилавка м'ясо поцупила…

— І мамка моя це бачила, — згадав Інтар.

— Ага… От сторож і… Коротше кажучи, він хоче, щоб вона здохла там, — Данген прикусив губу. — Я йому кажу: «Випусти, ми її звідси далеко заведемо», а він мені: «І вона інших людей обкрадатиме?» Я йому: «В неї цуценята ось-ось будуть, а так і вони здохнуть». А він: «От і добре, нема чого злодіяці злодійчуків плодити»…

— Ах так! — стиснув кулаки Інтар. — Ну гляди ж! Ну, я йому!

— Тихше ти! — схопив його за плече Данген. — Краще пішли звідси, в іншому місці поговоримо. Нема чого тут людям очі муляти.

Вони зібралися на нараду на «своєму» пустирі. Розсілися на курній землі. Трава за літо вигоріла й кололася, але зараз хлопчаки не звертали на це уваги.

— Собаку треба витягати звідти, — почав Інтар, і приятелі дружно закивали. — Якщо сторож не відмикає дверей, потрібно поцупити в нього ключі, — провадив хлопчик. Він уже зрозумів, що відмичкою нічого зробити не зможе. Але якось же сторож відмикає цей замок…