Лія Шмідт - Свої, чужі, інші

— Там вугілля! Цікавих хлопчисьок вони їдять! Ану геть звідси! — остаточно розсердився чоловік.

Якісь дві жінки, що саме ввійшли у двір, спершу зупинилися, приваблені голосною розмовою, потім і собі наблизилися до хлопчаків. Ті зрозуміли, що скоро тут збереться половина мешканців будинку.

— Гаразд, ми вже йдемо! — вигукнув Інтар.

Вони проскочили повз жінок, вибігли на вулицю й зупинилися тільки за першим поворотом.

— Ну? — запитав Данген. — Кажуть, пацюки…

— Мало там що вони кажуть! — відмахнувся Інтар. — Ось що! Я знаю, як перевірити, є там сучка чи ні. Треба їй туди їжу кинути!

— Ага, й пацюки її зжеруть. Або ти будеш чатувати півдня чи день, поки вона не прибіжить?

— Ні, не буду… Але якщо вона там бігає…

— Сліди, — промовив Арим. — Шкода, що там земля не м'яка… Тоді можна було б сліди побачити…

Інтар пильно глянув на Арима. Чорні хлопчиськові очі засяяли.

— А це, — повільно промовив він, — це можна влаштувати…

Ідучи вранці на службу, Нурос, прикажчик у багатій крамниці, почув сторожа, а заразом і прибиральника їхнього будинку, набагато раніше, ніж побачив.

Сторож стояв біля дверей одного з підвалів і лаявся на чому світ стоїть, потрясаючи в повітрі мітлою:

— От гадюченята, ані сорому в них, ані совісті, ані поваги до літньої людини… Це ж треба так з людей знущатися! Та щоб їм покорчило, щоб їх у вузол зв'язало й по камінню протягло!

— Що трапилося, шановний? — гукнув Нурос підходячи.

— А, шановний Нуросе… Та ось, поглянь… — сторож указав держаком мітли на брудну пляму бруду перед дверима підвалу. Пляма — криве коло — була кроків на п'ять завдовжки й завширшки та виділялася соковитою коричневою барвою на сірій, втоптаній на камінь землі.

— Звідки таке? — зачудувався Нурос.

— Та паскуди якісь нанесли болота! Це ж скільки землі їм довелося притягти! І води ще! І розвезти все це по дворі… От уже точно — сила є, то розум нащо? Та й часу, видно, повно. А мені й без них роботи задосить… І спину схопило, не зігнуся й не розігнуся…

— Спину? На погоду, чи що?

— Авжеж! — погода й справді була вогка. — Тепер із тиждень не відпустить мене… Мені б у ліжку лежати, а я двором з мітлою тинятися мушу. А вже цю капость точно прибрати не зумію, поки спину не відпустить.

— Та-ак… — Нурос ще раз подивився на пляму, по якій тяглися два ланцюжки собачих слідів, похитав головою. — А хоча б вугілля ви нам дістанете? Закінчується…

— Дістану, не тривожтеся. Якщо цей клятий замок відімкнеться, — сторож тужно зиркнув на двері. — Всі інші замки — як замки, а цей як погнувся навесні, так тепер то не відмикається, то не замикається… Ось! — і продемонстрував Нуросу трохи погнутого ключа. — Тільки ним і можна відімкнути, інакше — нізащо!

— А поміняти й ключа й замка не час іще? — посміхнувся чоловік.

— Та звісно, — пробурчав сторож. — Ось лише руки дійдуть… А тут ще гадюченята мені роботи додали… Балакати ніколи…

— Та й мені теж, — кивнув Нурос і, оскільки вже трохи запізнювався, подався на службу.

А сторож сперся на мітлу, нахилився, скільки дозволяла хвора спина, й довго розглядав сліди. Свіжіші вели до дверей.

— А, тварюка…. Тільки й бракувало, щоб у підвалі оселилася… — пробурмотів сторож.

Він помізкував і подався у свою кімнатку, що слугувала одночасно й за склад потрібних і не дуже речей, та витяг дошку, цвяхи й молоток.

— Тепер подивимося… подивимося, як ти гидитимеш тут… — примовляв він, розглядаючи своє добро. — От сонечко визирне, спина моя боліти перестане, — потер поперек, — і я тобі покажу, як у наших підвалах ховатися…

Сонце яскраво, зовсім по-літньому світило у вікна кухні Орамового трактиру, де за столом сидів Арим і їв юшку. Інтар стояв над приятелем і з нетерпінням очікував, коли ж той вгамує перший голод. Нарешті хлопчик відклав ложку й долонею витер рота:

— Ну як? — нетерпляче запитав Інтар. — Сліди були?

Арим кивнув.

— Ага. Багато. І в підвал, і назад. Собачі. Як ми цієї ночі там болото розвели, так я зранку і прибіг, як домовлялися… Тільки проспав трішки, майже полудень був уже. Але сліди я бачив. А потім сторож з’явився, і я втік. Він там лаятися зібрався…

— Ха, ще б пак! — пирхнув Інтар. — Ну гаразд. Тепер-то зрозуміло, що собака там і живе. Отже, підемо її звідтіля виманювати… Мамка вчора курку варила, то я кістки не викинув, а відклав. От їй і понесемо.

— Добре, — кивнув Арим, — а коли?

— А ось зараз Данген з'явиться…

Той прийшов просто з лотком.