Лія Шмідт - Свої, чужі, інші

Інтар ще міркував, а ноги вже самі понесли його за псом. Здається, це був той самий… Невеличкий, кошлатий і худий, тільки ось черево здавалося щільно натоптаним і провисало, туге й довгасте…

«Та в неї ж цуценята будуть!» — зміркував хлопчисько.

А сучка тим часом озирнулася разів зо два, зміркувала, що її переслідують, і пірнула в якесь підворіття.

Інтар кинувся за нею, але вже не зміг помітити, куди та втекла. Двір був прохідний, тож могла й проскочити його, а там уже нова вулиця…

З досади на самого себе хлопчисько все-таки на ту вулицю вийшов, походив туди-сюди, обстежив зо три двори, але нікого не знайшов. Засмутився й рушив далі своєю дорогою.

Наступного дня він побачився з Аримом і Дангеном та розповів їм про свою несподівану зустріч:

— Я впізнав її, — запевняв Інтар. — Це та сама. І в неї отаке черево, — показав рукою, — точно, вона носить… Напевне ощениться невдовзі.

— А раз так — їй ще більше м’яса знадобиться, — зауважив Арим.

— Так, і прудкою, як досі, вона бути не зможе, поки доношує, — кинув Данген. — Тепер твій Орам її точно спіймає.

— Угу, він або хто інший. І на шкуродерню, — Інтара пересмикнуло. — Не дам я з тварини знущатися. Я її підгодувати хочу, от що. І нехай народжує свою дрібноту. І вигодовує… Розумнючі цуценята будуть!

— Якщо живі залишаться, — зітхнув Данген.

— От якби її оселити де-небудь, від людей подалі, й там годувати, — розмірковував Арим, — тоді б…

— Повно ж таких місць!.. — Інтару відразу згадалися й порожні старі напіврозвалені склади й кілька добре відомих йому й приятелям занедбаних будинків.

— Ага, — кивнув Данген. Вони з Аримом не гірше за Інтара знали всі затишні місцинки в їхньому кварталі. — Тільки її для початку приманити туди потрібно.

— Відшукати її насамперед потрібно, от що… — промовив Арим. — Пішли, чи що?

— Ага, ходімо! — засміявся син торговця тютюном. — Я давно пса завести хочу, й батько наче теж не проти, та все відговорюється, мовляв, шукати нема коли. То я йому готового принесу.

— Стривай, їм ще народитися треба! — нагадав Інтар.

Сучка вшилася від Інтара в підворіття одного з будинків, де здавали в найм квартири. Будинок був довжелезний, аж два входи, й чотири поверхи з горищем. Були й підвали. Ось у них насамперед і варто було пошукати.

— А може, спочатку людей розпитаємо? — запропонував Інтар приятелям, коли привів їх на місце.

— Не варто їм, напевно, знати, що собака тут. Якщо вона вже встигла стати знаменитою, — відгукнувся Данген, — то її й тут можуть не любити.

— Угу, розпитати завжди встигнемо, — підтримав Арим.

Інтар погодився з приятелями. Більше вони не марнували часу на балаканину, а взялися до справи.

Перш за все обстежили входи в підвали. Вікна скрізь були забрані в густі ґрати, двері — дерев'яні, добротні — замкнені на висячі замки. Але ось в одних дверях виявилася відламана збоку дошка. Тонкокостий Арим покрутився біля неї та оголосив, що років зо два тому він легко міг би пролізти в цю щілину.

— Сучка була дрібна?

— Ось така, — Інтар показав руками собі. — Лапи довгі… А худюща… Худіша за тебе, Ариме. На половину, мабуть.

— A-а… Ну, то вона могла сюди забратися…

— Могла, а чи забралася? — Данген припав до щілини, намагаючись розгледіти хоча б що-небудь.

— Ну як? — Інтар нетерпляче тупцяв у нього за плечем.

— Та не видно нічого… І не чути… Не напирай! — Данген відіпхнув приятеля, котрий наліг на нього.

— Пусти мене, якщо тобі не видно, — зажадав Інтар.

— Агов, і я хочу! — підліз Арим.

Хлопчиська якийсь час штовхалися біля щілини всі втрьох, плечима відштовхуючи один одного та намагаючись розгледіти, що там всередині.

— Гей, ви! Чого вам тут треба? — гукнули до них.

Вони разом озирнулися й побачили високого чоловіка, видно, одного з мешканців будинку. Дивився він тужно.

— Ану геть! — наказав чоловік.

— Але ми… ми… ми ж нічого поганого… — почав Інтар.

— Я сказав — геть, — повторив чоловік, — бо сторожа покличу, він вам покаже! Нема чого тут валандатися та видивлятися не знати на що!

— А в нас кошеня туди забігло! — знайшов пояснення Данген. — Он туди! — й показав на щілину.

— Значить, його там пацюки зжеруть, коли буде таким дурним, щоб не вибратися назад, — огризнувся чоловік.

— Там є пацюки? — охнув Інтар.

— Отакецькі! — чоловік розвів руки мало не на ширину пліч. — Вони зжеруть і вашого кота, й вас, коли туди поткнетеся!

— А вони їдять запаси, що в підвалах? — запитав Арим.