Лія Шмідт - Свої, чужі, інші

Позаду лунали бабині крики.

Коли зовсім захеканий хлопчик примчав на домовлене місце, Наймор уже чекав на нього.

— Ну що? — кинувся назустріч. — Є?

Інтар зупинився. Він важко дихав і говорити зміг не відразу, так що поки тільки кивнув, а потім замотав головою.

— Вдалося чи ні? — не зрозумів Наймор.

— І… так… і… ні, — насилу промовив хлопчисько.

— Як це?

— Розписки… у баби… немає більше…

— Вона в тебе? — зрадів студент.

— Ага…

— Інтаре, ти молодець! То віддай її мені мерщій!

— Не можу… Я її з’їв.

Наймор витріщився на Інтара, здивовано роззявивши рота.

— Так, так… — повторив той. — З'їв. Довелося з'їсти, бо баба на мене шулікою налетіла. Відібрала б… Ну, я й запхав її до рота…

— І… ти її зовсім проковтнув? — перепитав отетерілий студент.

Інтар скривився:

— Ні, трішки! Ну, а ти як думаєш?

— А, звісно… Пробач… Ох, оце так-так…

— Це ти мені пробач, — тужно сказав хлопчисько. — Не вийшло в мене. Я ж тобі дав надію, а тепер… Баба там, мабуть, уже своїми криками всю варту скликала. Ет… Нічого доброго. Тільки ти більше не вішайся, гаразд? І топитися теж не треба…

Наймор посміхнувся й погладив Інтара по каштановому волоссю.

— Не переживай. Убивати себе я більше не стану. Тим більше що, може, все ще й повернеться на краще. Я хочу спробувати дещо… І тобі зі мною не треба, нема чого бабі знову з тобою зіштовхуватися.

— Це точно, нема чого, — погодився хлопчисько. — То я пішов додому… Може, мамка й Орам ще не прокинулися… — він подивився, як стрімко світлішає небо. — Ти прийдеш до нас у трактир розповісти, як справи?

— Прийду сьогодні ж увечері, — пообіцяв Наймор. — Тому до побачення.

— До побачення… Добре, я побіг… — Інтар поморщився. — Бо живіт чогось крутить.

Він заквапився додому. А Наймор постояв у роздумах ще трохи та впевнено рушив назад, до будинку пані Ісвиру.

…Коли Наймор увечері ввійшов у знайомий трактир, на ньому був новий крислатий капелюх. Хлопцеві не хотілося, щоб Орам упізнав його та почав косувати. З цієї самої причини студент обрав для відвідин ранній вечір — час, коли тільки спалахують зірки, а в трактирах і шинках найбільший наплив відвідувачів.

Він не помилився. Насилу відшукав вільне місце й разів зо три погукав Інтара: «Агов, малий!» — поки той нарешті добіг до нього.

Хлопчик здавався втомленим, але впізнав Наймора і просвітлів личком.

— Кухоль вина й миску каші, — замовив студент, а сам шепнув: — Зможеш вийти на задній двір?

— Еге ж, ось замовлення принесу… — так само тихо відповів хлопчисько.

Він і справді незабаром обслужив Наймора. Той сьорбнув зо два ковтки кислого міцного вина, поворушив ложкою кашу, підвівся та рушив до виходу, але залишив на столі два срібняки.

Інтар чекав на нього на задньому дворі біля паркану.

— Ну як? — випалив нетерплячий хлопчисько.

— Удалося, малий, — широко посміхнувся студент. — Ох, як же воно все вийшло… Але вдалося! Я забрав свої речі й не заплатив їй ні мідяка понад обумовлену по честі суму.

— Ух ти! Як же ти зумів?!

Студент розсміявся:

— А ось послухай. Коли ми з тобою розпрощались, я подався просто до неї. Увійшов — і з порогу зажадав свої речі. Вона, зрозуміло, обурилася, кричати почала, мовляв, я ошуканець і я їй сплатити повинен, бо вона варту покличе. А я плечима знизую: клич, шановна пані…

— І покликала? — прошепотів Інтар.

— Покликала. Відразу п'ятьох. Ну, й почала доводити: я мовляв, боржник її, я грошей не віддаю, а речі вимагаю.

— А ти?

— А я спокійно так і кажу: так сплатив я все давно. А якщо брешу, то нехай шановна пані мою боргову розписку покаже, — він голосно зітхнув. — Щиро кажучи, Інтаре, це було небезпечно. Розписки нема в неї, — але ж її нема й у мене… Тільки баба тут мені на руку зіграла. Вона репетувати взялася — та так, що в стражників вуха заклало… «З’їли її! Зжерли, мерзотники, зжерли!»

Інтар розреготався, і Наймор разом із ним.

— Це розписку зжерли! — радісно вигукнув хлопчик.

— Атож! Бачив би ти, які в стражників очі були. А на бабині крики інші мешканці збіглися. Ну, поки один стражник бабу заспокоював, інші до людей звернулися, запитувати почали, мовляв, чи платив я їй… А вони й пригадали: «Так, мовляв, нещодавно приходив, борги платити, пані Ісвиру сама казала…»

— Ох ти ж! А баба?

— А вона зовсім розкричалась. І все повторювала: «Зжерли, зжерли…» У неї все обличчя посиніло, — доволі винувато додав хлопець. — Стражники нічого більше домогтися від неї не змогли, й служниця повела її в кімнату. А стражники до мене з розпитуваннями приступилися. І розписку показати просять. Я їм і відповів, що розписку знищив, мовляв, неприємно мені про цей борг згадувати. А вони, якщо бажають, можуть бабину скриньку подивитися, щоб переконатись, що там моєї розписки нема й бути не може. «Я її, — кажу, — один раз давав. А мені її повернули. І всі борги я сплатив сповна». Вони тоді й справді скриньку в служниці зажадали. Папери всі переворушили, моєї розписки не знайшли. Ну, й відпустили мене з миром по речі. Я їх забрав. А в кімнаті залишив сто двадцять золотих. Я не хочу бути в боргу ні в кого. Навіть у неї.