Лія Шмідт - Свої, чужі, інші

Незабаром Інтар відкрив скриньку і з деякім подивом втупився в чималеньку купку паперів. Схопив верхній: як дрібно написано! Та й нерозбірливо зовсім…

Поки Інтар намагався розшукати розписку Наймора, сам студент увійшов у дім і вигадливо привітався з бабою.

— Доброго тобі ранку, високоповажна пані, й світлого дня. Я встав раніше за пташок, аби прийти сюди та повернути тобі те, що давно тобі належить за твої турботу й ласку.

У передпокій поткнулися були й інші мешканці, розбуджені дзвіночком, але пані Ісвиру швидко заспокоїла їх, пояснила, що прийшли до неї борги віддавати, а більше нічого особливого не відбулося й вони можуть досипляти спокійно. Люди побурчали та, знизуючи плечима, розійшлися по кімнатах. Студент і баба залишилися самі. Пані Ісвиру очікувально дивилася на хлопця, і той відчув себе мишеням, причавленим пазурястою лапою старої хитрої кішки. Він умить спітнів, ноги стали ніби ганчір’яними.

— Так що ж? — запитала баба.

— А… — Наймор набрав повітря в груди. — А чи знає високоповажна пані, що я, крім іншого, прийшов вибачитися? Поважна пані виявилася права, і я знімаю всі свої обвинувачення та палко бажаю просити пробачення за всі сказані мною брутальні слова…

Баба здивовано підняла сиві брови. Наймора це надихнуло, й він продовжив:

— Я щиро каюся, що називав пані «старою відьмою» і «ошуканкою». Я не повинен був говорити такі слова поважній жінці, навіть якби вона справді була винна переді мною…

Баба обімліла:

— Та ти в чому мене звинувачуєш?

Наймор підняв руки:

— Та ні в чому! Борони мене Небо від подібного! Я навпаки прийшов, щоб попросити вибачення й…

— І розплатитися, чи не так? То де ж грошики?

Хлопець похолов. Інтар просив затримати бабу якомога довше, щоб він мав час відшукати розписку.

— Та тут вони, тут… — Наймор заходився порпатися в сумці. — Я все приніс… Перлами…

— Пе-ерлами? — баба насторожилася. Перли — це було добре.

Молочні перли, які добували з моря, уже кілька сторіч ходили в Імперії нарівні із грішми. Ціну перлини визначав її розмір. Маленькі коштували півсотні золотих, середні — сотню, великі — дві. Це було дуже зручно під час виплати значних сум: навіщо тягати із собою важкі мішки з грішми, коли можна передати з рук у руки кілька перлин?

Чи перли справжні, як правило, встановлював ювелір. У пані Ісвиру на прикметі їх було декілька, й вона не сумнівалася, що студент не зуміє обдурити її, підсунути підробку.

— І де ж твої перли? — лагідно запитала вона.

— Тут, тут, тут… — студент вивернув сумку. — Це ж треба… А де ж вона?… А… я її, напевно, у дворі впустив! Торбинку з перлинами! Пані Ісвиру, чи не допоможете мені відшукати?

— Та ти, я бачу, з глузду з’їхав? — процідила баба крізь зуби, щільніше загортаючись у хустку. — Куди мені, старій, ходити, в землю носом увіткнувшись? Загубив — то шукай! Знайдеш — приходь! Розплатишся — розписку отримаєш і речі забереш! А доти — йди звідси!

Наймор розгублено позадкував до дверей. Устиг Інтар чи ні? Устиг — чи ні?!

А баба вже вирішила, що Наймор поглузував з неї, та наступала, розмахуючи руками:

— Ти ба, що надумав — людей старих удосвіта будити, мешканців полохати! Іди по свої перли та без них не повертайся!

Під таким натиском студент не встояв, і його випхали за двері, стулки з тріском захряснулися перед його носом. Отут уже хлопець баритися не став і побіг мерщій до того місця, де вони з Інтаром умовилися зустрітись.

Поки тривала недовга бесіда Наймора з пані Ісвиру, Інтар устиг перебрати вже чверть паперів у скриньці. Насилу розбирав написане.

Імен багато, та всі не ті… Й зовсім не всі папери були розписками… Поки Інтару попалося п’ять таких. Але ось черговий гарячково схоплений аркуш завбільшки з три долоні виявився шостою з розписок, і на ній хлопчисько нарешті прочитав ім'я Наймора.

І тут, як у лихому сні, зі скрипом прочинилися двері й на порозі з'явилась баба.

Якусь мить пані Ісвиру буравила очами хлопчиська, відімкнуту скриньку й розкидані по столі папери, а потім із лементом: «Ах ти, негіднику, злодюго, не чіпай паперів!» — прудко кинулася до нього. Інтар ледь устиг сахнутися вбік й одразу зрозумів: так йому не втекти. Тоді хлопчисько, не перестаючи стрибати кімнатою, мов дике мавпеня, запхав розписку Наймора до рота, гарячково зжував, мнучи, мало не вдавився, але за два прийоми проковтнув її.

Баба на якусь хвилину скам'яніла з такої несподіванки, ну а Інтар, не гаючи миті, кинувся до вікна, майже випав із нього й дав драла.