Лія Шмідт - Свої, чужі, інші

— Стривай! — Наймор розгубився. — Я не хотів тебе скривдити. Я просто подумав… зважив… розсудив, що може бути… Що із усього цього вийде…

— Що ми самі накоїмо, те й вийде! — хлопчисько вперто мотнув головою. — Коротше: йдемо чи розбігаємося? Ну?

Хлопець зітхнув.

— Цікаво, в мені у десять років теж було стільки впертості, сміливості й нерозсудливості? Добре, ми йдемо.

— Це ж треба, наче послугу робиш… — пробурчав скривджений Інтар. Але без подальших затримок рушив за студентом.

Будинок пані Ісвиру стояв на одній із крихітних вулиць, яких чимало було в плетиві столичних лабіринтів. Здавалося, вуличка, що складається всього-навсього з двох десятків будинків, розташована десь на тихій околиці, тим часом як вона була лише за півгодини від Університету; недалеко було й до великого міського парку — місця чи не до найбільш пожвавленого в столиці. А тут — вузька бруківка, невисокі будинки, поставлені так близько один до одного, що коли визирнеш у вікно одного, можна привітатися за руку з сусідом із протилежного. Хирляві садки розмежовані невисокими огорожками, що перелізти через них навіть Інтару не становило праці…

— Воротаря й собак, кажеш, немає? — перепитав для певності хлопчик, коли вони з Наймором зупинилися перед двоповерховим, досить старим будиночком. По каменю декуди пішли тріщини, а віконниця на одному з верхніх вікон відірвалася майже наполовину.

— Нема, — кивнув Наймор, — натомість замок міцний і дзвіночок гучний.

— Усіх мешканців перебудить.

— Як нам і треба… Що більше свідків, то краще.

— Угу. А бабине вікно де?

— Он те, в чагарнику. Через нього потрапиш у спальню, там скринька й стоїть… Де — не знаю, я її разів зо два на столі в баби бачив, але, може, вона її й ще кудись ховає. Різьблена, ось така завбільшки, — він розвів руки. — Ти грамоти навчений? — запізніло поцікавився нарешті.

Інтар кивнув. Добре, що не лінувався запам'ятовувати, коли наставник Сорот креслив вуглинкою літери та називав їх… Хлопчик уже досить жваво читав по складах і був упевнений, що боргову розписку Наймора розшукає.

— Гаразд! — зрадів студент. — То запам'ятай: зачаїшся під вікном… Не влазь у кімнату, поки баба не вийде з неї…

— Угу. Не хвилюйся. Головне — затримай її довше. Шкода, що я тобі ніякого знаку подати не зможу.

— Ну, будемо сподіватися, Небо пошле нам удачу…

— Добре було б. Годі, я пішов! — Інтар переліз через огорожу й зник у саду. Добіг до потрібного віконця, увесь змоклий від роси, й зачаївся під ним.

Майже відразу з'ясувалася неймовірно важлива річ: там було повно кропиви. Інтар сичав і лаявся подумки, поки притоптав-таки кілька десятків твердих високих стебел і очистив для себе відносно безпечний п'ятачок.

Тепер залишалося чекати…

Тим часом Наймор уже смикав за шнур дзвіночка, і той дзвонив так, що не прокинувся б хіба глухий. Баба Ісвиру була приосадкувата, худа, з майже зовсім сивим волоссям, із чорною родимкою над верхньою губою. На слух вона не скаржилася й тому з'явилася швидше за інших сонних і розпатланих мешканців.

Обережна стара не відімкнула дверей відразу.

— Хто стукає о такій порі?

— Я, Наймор. Пані Ісвиру, я гроші приніс, — повідомив студент.

— Ах, приніс… Ну й молодець. Стривай, зараз відчиню, — баба миттю прокинулася й заметушилась. Поява Наймора в таку ранню годину її не здивувала: пані Ісвиру вважала, що як слід пристрахала дурного хлопчиська стражниками та борговою ямою. Вона добре вивчила найморову вдачу й не сумнівалася: такий не втікатиме, гроші роздобуде за всяку ціну й сплатити поквапиться. Ну що ж, раз прийшов, треба впустити.

Гроші пані Ісвиру поважала.

Інтар часу не гаяв: щойно зачувши дзеленчання дзвіночка й шаркотіння поквапливих старечих кроків, він підстрибнув, схопився обома руками за підвіконня, намацав босою ногою шорсткуватий виступ у стіні, відштовхнувся, підтягся й уже лежав на підвіконні животом. Видихнув, викрутився, сів. З віконницями вовтузився недовго: відсунув засув приготованою товстою голкою, простромленою в щілину між ними, й розчинив.

Зістрибнув у кімнату.

Вона була натоптана речами, однак довго озиратися хлопчик не став — взявся до невеликого столика. Оглянувся, перевірив шухляди. Другу було замкнено, та хлопчика це не зупинило: наставник Сорот уже показав йому, як відмикати замки. Ну а кілька кривих шевських голок, навмисно особливо вигнутих, — подарунок сліпого, завжди носив із собою. Зараз одна з них придалася. Із замком Інтар упорався за дві секунди й зрозумів, що не помилився: в шухляді виявилася скринька, точнісінько така, як Наймор описував, із різьбленими візерунками. Інтар узяв її в руки — скринька замкнена, але замок і тут простенький.