Лія Шмідт - Свої, чужі, інші

Інтар кивнув. Помовчав.

— А якби розписка була в тебе?

— Що? — не зрозумів Наймор.

— Ну, — повторив хлопчик, — я пам'ятаю, коли боржник платить, той, кому він заборгував, повертає йому розписку, чи не так?

— Так…

— Виходить, якщо розписка буде в тебе, — далі розмірковував Інтар, — ти зможеш сказати, що вже все сплатив, і нехай баба хоч із усього міста варту збирає — доказів у неї не буде!

— Ну, так. Наявність розписки є підтвердженням сплати боргу… Тільки розписки в мене однаково нема, вона в бабиній кімнаті, в скриньці…

Інтар ще подумав:

— А кімната… Вона де? Який поверх? Як до неї потрапити можна? Розкажи!

Умовити Івину, щоб залишила Наймора переночувати, було не складно. Трохи складніше було б із Орамом — проте мати й син вирішили взагалі нічого трактирникові не казати. Івина просто повідомила йому, що цієї ночі гостей приймати не зможе. Зле їй, мовляв, голова болить, в очах темніє… Це ж не жарти — повішельника в нужнику побачити! Та потім ще й виходжувати… І справи жіночі, мовляв, учора почалися… Орам усе це вислухав і тільки рукою махнув. Нехай уже, на одну ніч можна дати дівці спокій, збитки не такі й великі, а як занедужає, то й справді — скільки грошей він втратить? Тож сперечатися зі своєю служницею трактирник не став.

— А те чмиреня забралося? — запитав тільки.

— Давно, — й оком не змигнула Івина.

І Орам, заклопотаний відвідувачами, повірив, не перевіряючи.

Наймору було ніяково, що Івина поступається йому своїм ліжком, і він наполіг на тому, що чудово виспиться й на підлозі. Жінка постелила стару ковдру, в яку можна було загорнутися, й дала подушку.

Інтар теж залишився в матері.

— Я просто поруч із тобою хочу побути. Й нагляну за Наймором, коли що, — шепнув їй.

Івині така синова поведінка підозрілою не здалася: вона добре знала, наскільки цікавий у неї хлопчисько. А Наймор, як вона розсудила, мабуть, цікавіший за тарганів у прикомірку.

— Тільки дай хлопцеві поспати, не надокучай балаканиною, — звеліла синові. Той слухняно закивав у відповідь.

Загалом, виспатися Наймору таки вдалося: поки Івина з Інтаром були зайняті. Коли трактир нарешті зачинився й служниця із сином повернулися до кімнати, хлопець спав так міцно, що Інтар навіть затурбувався, чи зуміє непомітно його збудити.

Тим більше, в хлопчиська самого злипалися очі. Але дивно — разом із втомою він відчував і неймовірну бадьорість.

— Начебто в штани колючок напхали, — пробурмотів собі під ніс.

Івина заснула майже відразу. Інтар, який влаштувався був біля матері, почекав трохи для певності, нарешті переконався, що матір уже так просто не розбудиш, тихенько встав і одягся. Потім присів біля Наймора, потрусив того за плече й прошепотів йому в саме вухо:

— Прокидайся!

Хлопець рвучко сів. На щастя, він одразу згадав, де перебуває і навіщо його зараз будять, тож тільки кивнув Інтару й сам одягся якомога швидше та тихіше.

З трактиру вилізли через вікно, причинивши за собою віконниці, щоб чужі не побачили знадвору. Мало там що, а раптом до сходу сонця не встигнуть повернутися? Нехай Орам і мамка краще потім думають, хто з них забув зачинити вікно, аніж знайдуть відімкнуті зсередини двері…

— Якби ще клямку зсередини накинути — зовсім було б здорово… — прошепотів Інтар.

— Немає в цьому світі досконалості, — посміхнувся студент. — Поквапмося!

Обидва швидким кроком рушили вулицею, але не здолали й половини шляху, як Наймор почав сумніватися.

— Навіщо я втягнув тебе в це? Як міг піддатися на твої умовляння? Ти ж іще дитя! А я дозволив тобі чинити беззаконня!

Він зупинився.

— Знаєш що, Інтаре… Ти гарний хлопчик, але все, що ти навигадував… Це нерозумно… Це… згодилося б для дитячої гри, але… Нічого не вийде. Ти ж сам повинен це розуміти… — хлопець охопив голову руками. — І чим я думав, коли погоджувався? Кров від голови відійшла, чи що…

— Ага, і перетекла в інше місце, — гмикнув Інтар, — туди, звідки ноги ростуть… Скажи, тобі не набридло валятися лапками догори?

— Догори лапками? — здивовано повторив хлопець.

— Авжеж. Ти ж цим уже добу займаєшся! І коли в нас сидів… І коли в петлю ліз… Ой, я, бідний-нещасний, зараз помру, і край! Але знаєш, справа твоя! Я розжалобився, справді допомогти тобі хотів, тільки якщо ти так одразу наперед знаєш, що нічого не вийде, так і давай отут розпрощаємося! — Інтар тупнув ногою. — Я додому піду, а ти — на всі чотири сторони!