Лія Шмідт - Свої, чужі, інші

— Ну, десять золотих — ціна непогана, — зауважив Інтар.

— І я так само подумав, — кивнув студент, — хоча спочатку й злякався дорожнечі в Столиці, але потім огледівся, порад наслухався по вуха й зрозумів — справді ціна правильна. Та ще й кімната доволі чиста й близько від Університету. Ну й уклав із пані Ісвиру угоду… На два роки.

— А потім що трапилося?

— Потім… — Наймор махнув рукою. — Спочатку все йшло чудово. Навчання давалося не важко, наставники хвалили… Я не потонув у вирі столичних розваг, я старанно вчився, після Університету — відразу додому… Баба Ісвиру була так само ласкава. Вже на другий місяць почала мені пропонувати то попоїсти чогось ізрання до травника, то білизну мою випрати, то в дні, коли повертався рано, — сбід… Узимку дров присилала, свічок… «От дивлюся я на тебе, Найморе, й серце радіє. Вчися, вчися старанно». Навіть давала мені пера, чорнило та пергамент… Лагодила мій одяг, пригощала домашніми настоянками… Я звик до неї, почав вважати кимось на кшталт бабці. Так минув рік, а наприкінці його, ось позавчора, вона попросила мене сплатити по рахунках. Я погодився. Ну, як я розраховував? Десять золотих на місяць, сто двадцять, значить. Уяви мій подив, коли в принесеному рахунку я побачив суму — п'ять сотень…

Інтар отетерів:

— Як так?

— А отак, — зітхнув Наймор. — Вона підрахувала все… І скільки разів було випрано й заштопано білизну, і скільки разів я обідав і снідав, і дрова, й свічки, й пергамент, і чорнило… Словом, усе. До останньої дрібнички. І за все зажадала плати.

— У, гадюка! — обурився хлопчисько. — Та й ти гарний! Куди ж ти раніше дивився?!

Наймор тільки кивнув:

— Я й сам зрозумів, що пошився в дурні, повірив бабі… Жадібність її, ощадливість за доброту людську прийняв. Тільки було пізно.

— І ти сплатив? Отак узяв і сплатив?!

— Ні ще… Я… я спочатку по-доброму пробував порозумітися, але вона вперлася — плати, мовляв, бо варту покличу. У мене, каже, свідки є — праля, інші мешканці… І справді ж є…

— А воно законно — отак вимагати? — запитав Інтар.

— Саме це я й спробував зрозуміти перш'за все, — відповів хлопець. — Пішов до наставника права… Той мені й пояснив, що все за законом: якщо вона, господиня, надавала мені, мешканцеві, певні речі й послуги, має право вимагати, щоб я сплатив за них. А крім того, якщо я захочу після всього цього розірвати угоду про найм кімнати, муситиму платити неустойку — третину того, що я їй винен за рахунком за перший рік.

— О-го… — присвиснув хлопчисько, прикинувши, скільки це виходить. — Так і в угоді написано?

— Так… І там же — що я мушу сплатити за все, що було протягом року надано мені господинею.

— Отакої… Так на це ж усі твої гроші підуть.

— Саме так. Тим більше, що я вже сплатив за навчання й книжки купив. У мене залишилося лише три сотні золотих. Тобто до суми, яку вона вимагає, двох сотень бракує.

— Справи кепські… — пробурмотів Інтар. — І що тепер?

— Погано. Якщо не сплачу, — мене посадять у боргову яму. Можуть і позбавити волі. Знаєш, як продають боржників?

— Ага… — Інтар напружив пам'ять. — Чув, що в кого великі борги, які він сплатити не може, і в нього нічого нема, щоб продати, то його самого — на ринок… І з отриманого його борги й заплатять.

— Так і є…

Хлопчик зосереджено погойдав ногами.

— Скажи… А з батьком своїм ти зовсім посварився? Ти ж казав, гроші в нього є.

Наймор поморщився.

— Мій батько — лихвар. Грошей у нього й справді досить, але я не хочу з них ані мідяка. Це… це однаково, що красти…

Інтар пирхнув.

— Чого ти смієшся? — здивувався Наймор.

— Нічого. Просто… Давати в ріст — це ж законно, а ти — злодійство…

— Та це узаконене злодійство! — обурився хлопець. — І потім, якщо я звернуся до батька, він допоможе… Але далі я муситиму повернутися додому й успадковувати… сімейну справу. Батько нізащо не дозволить мені продовжити навчання.

— І ти вирішив, що краще повіситися, ніж стати лихварем? — глузливо запитав Інтар.

Наймор серйозно кивнув:

— Або рабом. Я… не хочу втрачати волю. Ніяку. Ось і знайшов вихід…

— Угу, тільки через такий вихід назад точно не ввійдеш.

— А в тебе є інший? — гмикнув студент.

— Чому ти просто не збереш речі та й не заберешся потихеньку від цієї баби?

— А користі? — Наймор навіть розсердився. — Вона негайно знайде мене в Університеті! Чи сама, чи з вартою! І вимагатиме своє, розмахуючи цією проклятою борговою розпискою! А пускатися навтікача, ставати бурлакою… Який сенс?