Лія Шмідт - Свої, чужі, інші

Орам шаленів з люті. Івина запропонувала розморожувати м'ясо нагорі, може, у неї в кімнаті, але трактирник затявся:

— Ніякий поганий злодюга не буде мені вказувати, як і що робити! Я спіймаю його або здохну!

Зважаючи на все, йшло до другого. Бачачи, як трактирник біситься після кожної наступної крадіжки, Інтар не на жарт підозрював, що Орама невдовзі правець скрутить.

І ось, сьогодні…

— Але як собака на кухню пробрався, шановний Ораме? — не зрозумів хлопчик. — Ми ж зачиняємо двері.

Трактирник пирхнув:

— Ото ж бо й воно…

— Ну звісно, обоє дверей… — покивав хлопчик. — І ті, що в залу ведуть, і ті, що на задній двір. Я сам ніколи їх відчиненими не залишаю, і мамка теж…

— Але ж ви не замикаєте задніх дверей до того, як усі розійдуться.

— Ні, не замикаємо, — підтвердив Інтар. — Шановний, та ти ж сам знаєш: задніми дверима й помиї виносяться, й сміття вимітається, і до відхожого місця ними ж бігати швидше… Що ж їх — по сотню разів за вечір відмикати-замикати?

Орам уже трохи заспокоївся:

— У тім-то й річ. Ніхто й не думає замикати задні двері, поки на кухні йде робота. От чорна тварюка цим і скористалася…

— Вона що — крізь двері проходила? Зачинені?!

Трактирник скривився:

— Ні, дурню. Вона їх відчиняла.

— Ну, шановний, я ж серйозно запитую… — Інтар трохи образився: навіщо ці дурні жарти, чому не сказати, як є?

— А я тобі серйозно й відповідаю! — гаркнув трактирник. — Ця тварюка розумніша за тебе й за твою мамку! Я був на задньому дворі й бачив, як псяюра підійшла до дверей, принюхалася, потім стала на задні лапи, а передніми натисла на ручку — і ввійшла.

— Ого! — вигукнув хлопчик. — Як же пес тебе не помітив, шановний?

— Знати треба, де ховатися! — відрубав Орам. Інтар зрозумів: мабуть, трактирник саме у відхожому місці перебував.

— У кухні не було нікого, — провадив Орам, — псяюра до столу побігла, знову на задні лапи стала і м'ясо схопила. Отут я її й застукав. Вона-то надвір вискочила, так я б її й тут упіймав, якби ти, гадюченя, під руку не крикнув, — трактирник боляче смикнув хлопчиська за вухо. — Ніякого від тебе пуття! Підлогу помив?

— Так, шановний…

— Ну й чого тут тиняєшся? Помийне цебро краще вилий, ондечки повне… Псяюру якщо побачиш, не лякай, поки в кухню не зайде… А там — як хочеш, але щоб ти його спіймав, ясно? Івині сам усе розповіси. Якщо в цього чорного біса вистачить нахабства сюди ще раз поткнутися — я його на шкіродерню сам відвезу!

Інтар покивав і подався робити, що звеліли. Коли зайшов у кухню, згадав про собаку й засміявся тихенько: от же звірюка розумна! Двері відчиняти наловчилася! Невже й зачиняти вміє? Цікаво, це пес сам такий тямущий чи навчив хто?

Хлопчисько вирішив, що ловити нікого не буде. Якщо собака знову тут з'явиться, треба буде прогнати його якнайдалі, бо й справді, чого доброго, на шкіродерню потрапить…

Із мамкою вдалося поговорити тільки назавтра вранці, й нічого від неї приховувати Інтар не став.

Івина вислухала синову розповідь і засміялася:

— Це ж треба! А чи не цього пса різник учора лаяв?

— А що в різника сталося? — запитав Інтар.

Жінка махнула рукою:

— Ох, він так сварився. Якийсь собака чорний просто з прилавка шмат м'яса поцупив. Коли різник перед покупцем трохи виклав, аби той подивився, собака прослизнув у двері, став на задні лапи, схопив зубами м’ясо — та й ходу.

— Отакої! — розреготався хлопчик. — Чорний, кошлатий такий, дрібний?

— Ну, про це м’ясник не розповідав, — знизала плечима жінка. — Що чорний — правда.

— Ет, подивитися б на цього собачку ближче!

Це бажання міцно заволоділо Інтаром. Він чатував щодня, вечорами тепер постійно сидів у трактирі, допомагаючи мамці на кухні, але чорна псяюра не з'являлася. Видно, Орам добряче її налякав. Інтар попросив Арима й Дангена сказати, якщо вони де побачать схожого собаку, однак і його приятелям той не траплявся.

Днів за десять Інтар остаточно повірив, що собака не прийде зовсім, і перестав чекати. Він тільки сподівався, що його не відловив хто-небудь та за великий розум не здер із нього шкіру.

На дванадцятий день, рахуючи від останньої появи собаки на трактирному дворі, Інтар повертався від Сорота. Хлопчик особливо додому не квапився, знав, що там чекає купа обридлих справ, тож тупав досить повільно, озираючись навсібіч.

Чорного собаку помітив одразу. Той швидко біг попереду, під стіною, затискаючи в пащі величезну мозкову кістку, що їх у суп кладуть, аби наваристий вийшов. Кістка, здається, була ще з м'ясом, таких не викидають.