Лія Шмідт - Свої, чужі, інші

Поки сторож, приголомшений голосінням Арима, стояв, наче стовп, Інтар спритно перекусив інструментом тонке кілечко, на якому трималися ключі… За мить його вже у дворі не було.

— То ти, — сторож спробував відчепити від себе Арима, але зазнав невдачі, — жебрак…

— Дядечку, шановний, можна я собі хоч те залишу, що зібрав? — благав хлопчик, показуючи жменю мідяків.

— Добре! І згинь!

Удруге повторювати сторожеві не довелося…

Хлопчисько втік, а сторож довго ще плазував подвір’ям, збираючи мідяки. Він так змучився, та й приголомшений був усім, що сталося, що помітив відсутність в'язки ключів на поясі не зразу, а коли зрештою помітив, то вирішив, що залишив її в кімнаті, на полиці. Крекчучи, він повернувся додому й заходився перераховувати «скарб», тож про ключі того вечора більше й не згадував.

Данген дочекався приятелів за ворітьми. Він же й пішов за якийсь час перевіряти, чи згасли вікна в будинках. Тільки після другої перевірки зміг повідомити, що й у віконці сторожа більше немає світла. І хлопці вирішили: час.

Інтар один за одним пробував ключі, Арим і Данген з мотузками в руках біля входу пропихали в щілину курячі кістки — всі, які тільки змогли пропхати.

Приблизно на третій кістці знову почулося хрупання, плямкання, потім тихе скімлення, що потроху голоснішало. Хлопчаки боялися, що собака завиє і перебудить усіх, тож квапили Інтара, а в того вже тремтіли руки.

Але ось нарешті один із ключів із трішки погнутими зубчиками зі скреготом прокрутився в замку. Інтар не розчиняв дверей, а тільки прочинив їх трішки, й у щілину відразу простромився собачий ніс. Інтар ще трішки відхилив двері — показалася чорна кошлата морда.

Данген спритно надяг на шию собаці мотузяну петлю, Арим накинув таку саму, тільки затяжну, на пащу.

Собака шалено закрутила головою, намагаючись позбутися «намордника», глухо загарчала, та Арим міцно тримав мотузку.

Інтар зовсім відчинив двері, й сучка вискочила.

Вона відразу спробувала лапами зняти мотузку з морди, але хлопчаки не давали їй цього зробити: Данген із Аримом, тримаючи кожен за свою мотузку, завзято тягли її вперед.

Сучка підстрибувала, кидалася, пробувала дряпатись — хлопчиська ухилялись, не завжди вдало. На щастя, вона вже не була такою рухливою, як раніше, — її черево надто роздулося. Мабуть, цуценята мали ось-ось з'явитися на світ.

Інтар замкнув двері підвалу, забіг у будинок, поклав в'язку ключів біля дверей сторожа. Знайде вранці…

Він повернувся до приятелів і всі втрьох потягли сучку, яка запекло впиралася, геть.

У кінці вулиці з них уже градом лив піт.

На середині другої вулиці вони стомилися так, начебто цілий день гребли на імператорських галерах.

На початку третьої вулиці сучка нарешті й сама втомилася, перестала опиратися…

У хлопців навіть на полегшене зітхання сили забракло.

Наближалася північ, коли вони нарешті привели собаку до одного з давно занедбаних і напіврозвалених будинків. Там, у найцілішій кімнаті, для собаки були готові й миска з водою, і вечеря з усіх кісток, які тільки зуміли роздобути хлопці, й навіть подерте напинало, постелене на підлозі.

Там був схований і старий ланцюг, знайдений Аримом. Його мотузкою прив'язали до «нашийника» собаки й так само — до однієї з балок у стіні.

А потім Арим і Данген відбігли на безпечну відстань, а Інтар швидко зірвав мотузку із собачої морди й теж відскочив. Проте вона не збиралася нападати. Тужливо озирнулася. Зітхнула та вляглася на підлогу.

Полежала, підвелася, підійшла до води. Попила. Принюхалася до запропонованої вечері, трохи повагалась і захрупала кістками.

Хлопчаки полегшено перезирнулися. Вдалось….

— Думаєте, вона до нас звикне? — запитав Арим.

— Повинна, — кивнув Інтар. — Її тепер треба не випускати, поки не народить і не вигодує цуценят. А тоді, напевно, можна буде ланцюг зняти… Добре, що тут двері збереглися, ми їх іззовні підпиратимемо, й відчинити вона не відчинить. А там, може, їй і самій нове лігвисько сподобається…

— Пощастило нам, що сторож таким скнарою виявився, — посміхнувся Данген, витираючи піт.

— Точної — Інтар згадав, як у них із Ренні дорогою до Гончарної вулиці був схожий випадок у ковбасній крамниці, й засміявся: — Навіть скнари іноді придатися можуть, га?

Наступні чотири дні хлопчаки навперебій підгодовували сучку, чим могли. Інтар навіть витрачав на це свої заробленим власним мистецтвом заощадження. Арим і Данген теж часом підкидали зо дві монети.