Лія Шмідт - Свої, чужі, інші

— Ну?! — повторив ювелір.

— Я не… Я не хотів… тобто… Я нічого…

— А що в тебе під сорочкою? — не помітити згортка було важко. — Красти здумав, шакаленя?!

— Та ні ж! — хлопчик підхопився, але ювелір не випустив його.

— Це розповіси варті! Ходімо! — він схопив Інтара за зап'ястя.

Хлопчик струснув рукою:

— Стривайте! Пустіть! А-а-а! — закричав він, коли чоловік дужче стис його руку. — Моя рука! Ви ж її зламали!

Здивований Дальриб трохи послабив хватку. Інтару того й треба було: він сіпнувся вбік, вирвав руку, вискочив із дверей і заячими стрибками помчав торговельним рядом.

Дальриб вибіг за ним.

— Тримайте злодія! Хапайте його!

Інтар чув ці вигуки й біг ще швидше, так, що серце з грудей вистрибувало. Дехто намагався заступити йому дорогу, але, на щастя, о такій ранній годині це були здебільшого літні жінки. Хлопчик обгинав їх, а одну навіть збив, і ювелір, який гнався за ним, спіткнувся об її кошик…

Інтар тим часом звернув, пробіг ще в якийсь ряд і побачив порожню, розчинену навстіж крамницю. Чуючи крик Мен-Ясфа за спиною, метнувся у двері. Влетів, шаснув під прилавок і скорчився, зачаївся там.

Ляснули двері — хтось вийшов із задньої кімнати.

І відразу Інтар почув голос Мен-Ясфа:

— Він тут має бути! — голос наблизився: — День добрий, — привітався ювелір із тим, хто був у крамниці. — Сюди хлопчисько не забігав? Злодій. Років дванадцяти, чорнявий.

— Не бачив, — відповів інший, високий голос, — але подивлюся зараз. Якщо він десь тут і сховався, то тільки під прилавком.

І людина зайшла за прилавок, нахилилася, глянула..

Інтар з жахом втупився в молоде, таке знайоме обличчя. Це був Наймор, той самий студент, якому він допоміг колись обвести довкруж пальця паскудну бабу-домовласницю. Точно — Наймор. Погладшав, відростив вусики й борідку — але він…

Хлопчик дивився на парубка, а той — на нього. Дивився мовчки в чорні, перелякані очі. Потім випростався, повернувся до Мен-Ясфа, котрий терпляче чекав на порозі.

— Нікого тут нема, шановний. Видно, ваш злодій далі побіг.

— Що ж, шукатиму далі, спасибі вам, — поквапливо кинув ювелір і пішов.

Інтар відсапався. Небо Правічне! Наймор теж впізнав його! І допоміг!

Хлопець же тим часом причинив двері й знову нахилився до хлопчика.

— Швидко йди в задню кімнату й сиди там тихо! Чекай на мене!

Інтар мишеням шаснув, куди вказали. У задній кімнаті цієї крамниці виявилося затишніше, ніж у Мен-Ясфа: м'який килим, всипаний подушками, й строкате напинало, глечик, повний якогось соку, інший — з водою, таця з їжею…

Інтар схопив із таці кілька шматків м'яса й хліба, випив води, ліг на килим і зарився з головою під напинало. Так ніхто, випадково сюди заглянувши, не побачив би його.

Хлопчик уже закуняв, пригрівся, коли його гукнули:

— Інтаре!

Він сів. Струснув головою, протер очі.

— Найморе. Все-таки це ти!

— Здрастуй, — той зачинив і ці двері на засув, підійшов і сів на килим поруч. — Ти як тут опинився? І чому за тобою як за злодієм ганяються? Коржа поцупив або чийсь кошіль зрізав?

— Не зовсім… — Інтар зітхнув. — Усе набагато складніше… Найморе, послухай! Бачилися ми тільки разів, але я б тобі й тепер, через два роки, у всьому повірив! А ти мені повіриш? Тому, що тільки ти тепер можеш мені допомогти! І ще дівчинці одній, гарній!

Хлопець серйозно кивнув:

— Повірю. Ти розповідай.

Хлопчик із вдячністю подивився на Наймора. Здається, той і справді вислухає і виручить, якщо зможе!

— Я про те, як у Кхаабрі опинився, як-небудь потім розповім. Я тут у трактирі одному працював, а потім без роботи залишився. І мені довелося в Мертвому Місті ночувати…

Інтар виклав усе про Олу, про те, що з нею трапилося. Розповів, як вони скарб шукали, як до Мен-Риджу прийшли на службу, як конокрадів здолали.

Про пошуки коштовностей, про підміну переліку, про зустріч із Низаром розповів. А особливо докладно — як на базарі залишився й пробрався в ювелірну крамницю.

— І ось вони — коштовності, — скінчив, витяг і розв'язав згорток.

Наймор зойкнув. Простяг руку, взяв намисто зі смарагдами. Підняв його, помилувався, як камені на сонці грають.

— Ох, Інтаре. Небагатьом людям я повірив би, якби почув від них те, що розповів мені ти.

— Я правду кажу!

— Тихше. Вірю. Як же мені тобі допомогти, га?

Наймор замислився. Інтар розглядав його: одяг гарний, у візерунках — дорогий, мабуть.

— А тобі як живеться? — запитав він. — Ти ж іще не довчився начебто, так?