Лія Шмідт - Свої, чужі, інші

— Ну, ось і добре, — пробурмотів він, обіймаючи однією рукою цуцика, що так доречно підбіг, — а тепер пішли, час уже.

Ола підвелася, поправила сукню:

— Ходімо!

Вони взялись за руки, намагаючись ступати тихіше, вийшли зі стайні, пройшли доріжкою, що вела до воріт. Жучок радісно біг за ними із задертим хвостом.

Тепла ніч пахла трояндами, що їх дбайливо зростив Миру. Зараз ельф теж спав у сторожці, спав міцно, але діти однаково намагалися не шуміти. Відсунули засув і один за одним прослизнули у відчинені ворота…

До світанку вони вже були в нижній, портовій частині Кхаабра. Перекусили купленими у вуличного торговця теплими коржами з цибулею, погодували й Жучка. Знайшли візника та подалися в Старе Місто, на базар.

Крамницю Дальриба обійшли десятою дорогою, а Наймор уже чекав їх у себе.

— Здрастуй, Інтаре, й ти, Оло, здрастуй, — підвівся молодик їм назустріч, замкнув двері. — Можу вас порадувати. Купча в мене!

Він дістав сувій із безліччю печаток.

— Ось, дивіться. Відповідно до цього паперу, завіреного десятком шановних ювелірів, усі коштовності, що перебувають тут, належать Низару Мен-Хальфу. Так, Оло?

— Так! Так! Так! — вигукнула дівчинка, притискаючи руки до грудей. — О Небо Пресвітле! Ми можемо тепер викупити батька?

— Так, можемо. У мене є й підтвердження вартості цих коштовностей — я попросив ювелірів зробити оцінку й завірив у нотаріуса. Нам із вами потрібно в суд, знайти суддю, який вів справу про заборгованість Низара Мен-Хальфа, й довідатися в нього про імена позикодавців. Усе буде за законом, дітки, тож займе не більше одного-двох днів.

— Їдьмо мерщій! — закричала Ола, а Інтар згадав, що їхній візник зупинився погодувати коня неподалік від торговельних рядів. Може, не поїхав іще.

Наймору й справді можна було довіритися. Він знав і куди йти, і як та з ким говорити в суді. Ола й Інтар обов'язково заплуталися б у цьому приосадкуватому довгому будинку з червоного каменю, та й хто став би слухати дітей? Ні, викуповувати Низара мав дорослий — і яке ж щастя, думав Інтар, що такий дорослий знайшовся! Він тільки міцніше стискав руку Оли, ховаючись за спину Наймора, котрий статечно й докладно викладав худому судді з сивиною на скронях обставини справи.

— І виходячи з викладеного мною, о високоповажний, а так само з наданих мною паперів, — закінчив юнак, — ви можете бачити, що кошти на викуп згаданого пана Мен-Хальфа у мене в руках. Я бажав би негайно розплатитися з позикодавцями. І, зрозуміло, я готовий оплатити всі судові витрати, а так само витрати на утримання пана Мен-Хальфа під вартою.

Суддя кивав, погладжуючи ріденьку борідку. Коли Наймор замовк, він прихильно погодився негайно повідомити позичальника, щоб з’явилися в суд. Наймор і діти могли почекати в окремій кімнаті. Їм навіть принесли туди напоїв і коржів із зеленню та сиром.

— Ого, як приймають, — Інтар сів на трішки потертий килим.

— Чого ж дивуватися, — відгукнувся Наймор із задоволенням відламуючи шматок свіжого пшеничного коржа, — суддя ж зрозумів, що ми не тільки людину викупимо, але ще й заплатимо «судові витрати» та «витрати за утримання», скільки він скаже. А заплатити доведеться. І вже будьте впевнені, половину грошей він покладе собі в кишеню. Із грішми скрізь добре приймають. Так, майже все можна купити за гроші… Але не все, — він посміхнувся Інтару. — І це дещо, зізнатися, гріє душу.

— Тільки б із позикодавцями не було складнощів… — пробурмотіла Ола. Їй шматок у горло не ліз, хоч дівчинка й була голодна.

— Вони ж отримувати грошики будуть! Побачиш, з'являться, і то швидко!

І справді, не встигло ще сонце здолати половину свого щоденного шляху, як їх усіх знову покликали до судді. Позикодавці прибули.

Їх було п'ятеро: поважні, пишно вбрані зрілі чоловіки. Зовсім різні: молодші, старші, приємні з вигляду й не дуже, всі вони були схожі одним: неспокійними поглядами трішки спогорда та щільно стиснутими губами. Дивлячись, як вони вітаються з Наймором і знайомляться один з одним, Інтар згадав вуличних котів — не весною, а в інший, спокійніший час, коли кров розпалює не пристрасть до гарненької пухнастої кішечки, а купка масних риб'ячих голів на бруківці. І відстань до них — рівна для всіх, і вистачило б їх усім, якби чесно ділити, але — хто виявиться спритнішим, сильнішим, хитрішим? Хто встигне добігти першим і поцупити найбільший шматок?

Та, звісно, ніхто не збирався зчиняти бійки. Позичальники досить статечно продемонстрували Наймору боргові розписки Низара, де вказано було й суми, й відсотки. Тільки ось руки в них здригалися, й поглядали вони один на одного недобре. Кожному хотілося отримати своє першому, хоча Наймор заздалегідь пояснив: так, розплачується з усіма, коштів вистачить.