Лія Шмідт - Свої, чужі, інші

Наймор смикнув плечем.

— Я… я не вчуся більше. Покинув.

— Нічого собі! — отетерів хлопчисько. — Але ти ж так хотів! І мріяв!

Наймор кивнув з гіркою посмішкою.

— І хотів, і мріяв — усе правда. Тільки знаєш, як вийшло… Ти мені тоді допоміг, що там сперечатися. І я провчився ще рік. А потім гроші зовсім скінчилися. Я вже й туди, й сюди тикався, за будь-яку роботу брався. Тільки мені не щастило. Ще ж час на навчання потрібно було знайти — а виходить, працювати я міг тільки уривками та ночами. А за таке мало платять, до того ж, і стомлюєшся дуже. Я ще півроку тримався, голодував по-справжньому… Недосипав… І в результаті — провалив іспити. А пройти цей шлях спочатку в мене вже не вистачило сили, — скінчив він винувато.

— І ти?..

— І я додому повернувся. Помирився з батьком, покаявся перед ним. Він радий був… Я відпочив та й до родинної справи взявся. Уже чотири місяці як…

— Лихвар?

— Лихвар, — спокійно кивнув Наймор. — А воно, Інтаре, не так уже й погано.

— А раніше ти інше говорив… Що ремесло це — все одно що злодійство, та ще й законне…

— То було раніше, — спокійно відповів хлопець, хоча щоразу, як замислювався, про минуле, в нього боліло серце. — Інтаре, всі ми витаємо в хмарах, поки нам не дадуть по голові ковадлом і не скинуть на землю. Що ганебного в тому, щоб давати гроші в борг?

— Але беруть одне, а повернути повинні — більше!

— А хіба за те, що завжди є місце, де можна зайняти скільки завгодно грошей, ніякої плати не треба? — заперечив Наймор.

Інтар задумався.

— Кгм… начебто… мабуть, так…

— Ну от. Оце я й роблю — даю людям у борг. Нікого не грабую, три шкіри не деру. Ти вже повір. Я намагаюся залишитися непоганою людиною.

— І я тобі вірю, — посміхнувся хлопчик.

Наймор повеселішав.

— От і добре. Тим більше, що завдяки моєму ремеслу я знайомий з усіма гарними ювелірами. І це може придатися у твоїй справі.

— Ти щось придумав?! — радісно вигукнув Інтар.

— Так. Інтаре, ти зараз почекаєш отут, а я захоплю ці коштовності та пройдуся по ювелірах. По тих, які їх і робили. На кожному виробі є знак…

— Навіщо?!

— А от навіщо: про ці коштовності в домі Мен-Риджа знає тільки Алана, я тебе правильно зрозумів?

— Ну, так, — погодився хлопчик.

— І їй не потрібно, щоб про них довідався її новий чоловік?

— Правда, — знову кивнув Інтар.

— Коштовності купував Низар, так?

— Так.

— У ювелірів повинні залишитися його розписки. Я хочу піти до них і на підставі цих розписок отримати свідчення, що Низар дійсно купував ці коштовності, — а виходить, вони належать йому. А потім я піду з цими свідченнями до першого ж доктора права — або інакше, до нотаріуса — й він складе купчу на коштовності для Низара.

Інтар зміркував:

— І з цього паперу вийде, що коштовності — Низарові?! Й виходить, можна буде їх віддати його позикодавцям?

— Так, і сплатити його борги, тим самим, викупити його.

— А Алана? Адже він їй дарував…

— Але це ніде не записано, й свідків нема. Та й сама вона не зчинятиме галасу, ще й Дальриба попросить, щоб мовчав, — ось побачиш. Їй не потрібно, щоб про це довідалися, — ось що головне для нас.

— І розумно ж ти придумав! — вигукнув Інтар.

Хлопець посміхнувся:

— Усе-таки роки мого навчання не минули марно. А ти, Інтаре, посидь тут години зо дві. Ну, пополудні вже зможеш вийти. І тоді приведи сюди Олу. Тихше тільки та швиденько.

— Зрозумів, буде зроблено! — радо пообіцяв хлопчик.

Він відіспався в крамниці Наймора та попоїв. А коли сонце стояло вже високо, продавці поховалися по крамницях від спеки, покупців стало набагато менше, ніж вранці, Інтар подався назад у будинок Мен-Риджа. Дорогою купив Бетайї інший кошик — замість забутого в крамниці з коробами. Торговка мала б здивуватися, подумав він.

У сторожці будинку Мен-Риджа сидів Миру. Він зрадів Інтарові.

— Ой, ось і ти! А ми вже турбувалися!

— Я вдома трохи затримався, — посміхнувся хлопчик. — А тебе воротарем призначили?

— Пан звелів, — кивнув ельф, — він сам зараз нових слуг підшукує, перевіряє як слід, наскільки вони чесні. Так що раніше, ніж за два-три дні, новий воротар не з'явиться.

— А, зрозуміло! А Ола зараз де?

— З пані, рукоділлям займається.

— Он як…. Ну, я до конячок піду!

— Іди. Я за ними наглядав, поки тебе не було.

— Дякую, Миру! — Інтар зупинився. — Миру, я радий, що ми потоваришували. Це правда. Чиста правда, як щойно випрана!

— Я теж радий, — трохи здивувався рудий. — А чого це ти так… раптом?