Лія Шмідт - Свої, чужі, інші

Кількох митей вистачило на чималу дюжину вічностей.

Тихо клацнуло. Інтар щосили штовхнув двері, вони відчинилися. Хлопчик прослизнув у рятівну щілину, одним духом захлопнув двері й засунув засув — за мить перед тим, як пес стрибнув.

Почувся глухий удар, короткий вереск і гарчання зовні, Інтар знесилено сповз на підлогу. Так лежав і слухав гавкіт, а потім — людські голоси.

— Агов, що за гамір? Чого роздзявкався, Ікло?

— Може, злодія побачив?

— Так які тут злодії, уже сто років, як злодіїв не бувало…

Пес зашкріб пазурами по дверях, заскиглив.

— Що? Там хтось є, по-твоєму?

Двері штовхнули. Не відчинили, звісно.

— Ну от, замкнено. Як і має бути.

— Стривай, я ще навколо обійду…

Один зі сторожів, видно, оглянув будинок з усіх боків.

— Там скрізь порядок, — почувся його голос за якийсь час. — Вікна цілі, інше теж…

— Мабуть, він кішку побачив, — відповів другий, — або пацюка. Пішли, Ікло! Годі, пішли!

Пес ще кілька разів дряпнув двері, голосно гавкнув. Але люди завзято наказували йти, й він неохоче підкорився.

Інтар для певності чекав досить довго. Переконався, що сторожі й собаки крамницею більше не цікавляться, підвівся, трохи прочинив віконницю й почав оглядатися.

Уночі в крамниці все залишилося так само, як і вдень. Інтар відшукав свічки й кресало. Тепер у нього було світло. Віконницю хлопчик знову зачинив і взявся обшукувати крамницю.

Під прилавком не виявилося нічого. Більше в першій кімнатці робити не було чого, Інтар пішов у другу. Однак двері туди виявилися замкненими.

Інтар вважав таке гарним знаком. Порожню кімнату ніхто б замикати не став. Утім, хлопчик досить швидко відімкнув її.

Ця кімната була заставлена скринями. І в кожній — коробки, коробочки, коробки й короби. Хлопчик постояв над ними, почухав потилицю й почав шукати.

Він знав напам'ять майже половину коштовностей із переліку Алани. До того ж, і слова Оли пам'ятав: «Якщо все разом зібрати та скласти — торбинка завбільшки з капустину, мабуть, вийде. З невеличку капустину». Тому Інтар, не відкриваючи, відставляв убік усі маленькі коробочки, а перевіряв тільки підходящі за розміром. Звичайно, коштовності можуть і в дрібних коробках лежати, але тоді таких дрібних має бути багато в одній великій… Якщо попадалися подібні, Інтар перевіряв і їх.

Майже всі вони були замкнені на замки, але хіба ж це перешкода?

Пошуки тривали вже з півночі, хлопчик перевів три свічки, в нього боліли й почали сльозитися очі, ломило спину й плечі. Але ось відкрив чергову пласку й широку коробку, оббиту темним оксамитом і впізнав.

Смарагдове намисто, срібні браслети з діамантами, рубінові сережки. А в інший, такій самій, що лежала під першою, — персні червового й білого золота, намиста із сапфірами…

Так, це були коштовності Низара.

Хлопчик як слід переглянув вміст коробок, щоб не помилитися. Потім вийняв усе, переклав на принесений із собою шмат чистого полотна, зв'язав його вузлом і запхав під сорочку. Підперезався, затягся тугіше.

Прибрав усе в кімнаті, повернув ці та інші коробки на їхні законні — як сподівався — місця. Навіть якщо й переплутав, виправляти запізно, тільки більше сам собі голову заморочиш.

Зібрав недогарки, погасив свічку, підійшов до вікна. Відхилив віконницю, недогарки закинув подалі в темряву, постояв, подивився на небо. Вітер освіжав, холодив чоло.

— Час мені звідси вибиратися, — пробурмотів Інтар, — тільки от як?

На дах цієї крамниці залізти не можна було. Бігти до тієї, першої — так на собак найшвидше нарвешся… Інтар замислено походив кімнатою. Але незабаром зміркував, що нічні сторожі на світанку по домівках розійдуться, а торговці не всі й не відразу на базар прийдуть — ювелір, мабуть, не перший, навіщо йому до світ сонця підхоплюватися?

— Вони підуть, — міркував Інтар уголос, — а торговців ще мало буде. Ось я тоді й вийду спокійно… Тепер тільки світанку дочекатися потрібно.

Позіхнув. Хилило в сон. Ходити кімнатою набридло, стомилися ноги. Інтар сів на підлогу, але здалося холодно. Пересів на скриню, притулився спиною до стіни.

— Отак добре. Так і почекаю… Тільки б… не заснути… — пробурмотів, позіхаючи ще й ще раз.

— Що ти тут робиш?! — його грубо труснули. Хлопчик підхопився, закліпав. Дальриб Мен-Ясф міцно тримав його за плечі.

— Що ти тут робиш?! — повторив він.

— Я… я… мене… мені… — Інтар тільки й зміркував, що проспав і попався. Зараз було ще досить рано, але сонце давно зійшло.