Лія Шмідт - Свої, чужі, інші

Вона знайшла Інтара на стайні, показала йому покупки.

— Ось!

— Молодець! — похвалив хлопчик, коли все розглянув. — Свічки й чорнильницю неси в мою кімнату, я зараз прийду. Дивися, що в мене є, — похвалився він, показуючи Олі печатку з родовим знаком будинку Мен-Риджа, — я це з кімнати Алани поцупив, поки вона в саду гуляла. Тепер підроблений сувій запечатаємо, а потім ти Алану відволічеш, а я печатку на місце поверну, і справжній перелік — теж. Слуги ж бо сплять уже…

— Добре! — радісно кивнула Ола.

Хлопчик продовжував:

— А я вже встиг відпроситися на завтра в Мен-Риджа — сказав, мені рідню відвідати треба. Він дозволив, він тепер з нами до-обрий…

Ола зітхнула.

— Знаєш, я ж збрехала Алані, що їду батька відвідувати.

— Та інакше вона б тебе не відпустила! — Інтар зміркував, як було жінці таке чути.

— Так. Але до батька я не добралася… Туди ж пускають іноді… Особливо родичів, особливо, якщо варті заплатити… Він там уже стільки, а я…

— Тобі соромно за це? — спробував хлопчик вгадати.

Ола раптом розсміялася — коротко й невесело.

— Не тому. Гірше. Знаєш… Я сьогодні зраділа, що ну ніяк не встигаю його відвідати! І що не вирвуся до нього більше, поки ми… Не закінчимо з усім цим. Я буду щаслива, якщо все вийде, якщо ми його викупимо, але я не можу… Не змогла б прийти до нього голіруч і бачити, як йому погано… Він, напевно, за мене боїться… Тривожиться… А я не можу прийти й хоча б заспокоїти, що зі мною ніякого лиха… Не можу, не сила… Не хочу до нього приходити! От що соромно, — вона замовкла. А потім запитала, безпорадно смикаючи біляве пасмо: — Інтаре, я зовсім змія бридка, так?

Хлопчисько розгублено витріщився на подругу:

— Ні, — замотав головою, — не змія… Ні, стривай. Я не знаю… Але це не тому, що ти — гадина. Це інше… Зовсім. Ти гарна!

Ола шморгнула і закусила губу. Інтар узяв її за руку.

— Ти прийдеш до нього з грішми. І він буде знову вільний. Я обіцяю.

— Я прийду… — повторила Ола.

— Ми, — уточнив Інтар. — А зараз ходімо, розтопимо свічки й поставимо печатку. Завтра я поїду з підробленим переліком до майстра Дальриба. Скажу, що від Алани посланий. Думаю, перелік буде добрим знаком для нього, і він мені скаже досить, щоб я придумав, що робити далі.

На ранок Інтару було трохи страшно. Хлопчик майже нічого не з'їв, зібрався йти і з подивом глянув на повний кошик, який простягала йому Бетайа.

— А це навіщо?

— Ти ж до рідні йдеш?

Хлопчисько згадав, що казав про це вчора, за вечерею.

— Ну, так.

— Вони ж у тебе бідняки?

— Угу… Батька нема, мамка сама залишилася, — повторив придумане раніше, — ще братики-сестрички…

— Отож і передаси їм, тут їжа. Не бійся, бери, пані знає, вона сама попросила мене зібрати для них дещо… Я крупи поклала, й сала, і коріння, овочів різних…

Від такого хлопчисько навіть прокинувся. Кров кинулася в обличчя.

— Так я ж… Я ж їм гроші принесу, винагороду…

— Гроші грішми, а за гроші їжу ще купити треба. А тут — готова. Бери, бери, не соромся, нема чого тут соромитися, — куховарка лагідно погладила хлопчика по голові. — Я у твої літа посудомийкою була, то хворій матері щодня недоїдки з кухні носила.

Інтар зовсім зніяковів:

— Спасибі… Ти дуже добра…

Не взяти кошика вже не можна було. Інтар ніс його в руці, спускаючись вулицею туди, де зазвичай візники чекали на людей, і думав, куди ж його запроторити. Викинути? Недобре, хто знає, що там Алана думала, але Бетайа справді від чистого серця… Віддати? Кому?

А що, як?..

— Вони ж повинні туди пропускати людей. Родичів наприклад… — вголос промовив хлопчик, і жінка, що його проминала, здивовано скосила око. Інтар посміхнувся.

— Ага, — сказав він, дивлячись на неї, — туди й поїду.

Жінка здивовано знизала плечима й заквапилася геть. І хлопчик теж заквапився мерщій знайти візника. Він попросив відвезти його до боргової в'язниці.

Ола називала це місце борговою ямою.

Може, колись це й справді була яма в землі, глибока й сморідна, але ось уже хтозна скільки сторіч поспіль неспроможних боржників саджали у звичайну в'язницю — невисокий кам'яний будинок з грубими стінами й вузькими віконцями. Обнесено її було ще однією стіною з грубо обтесаних кругляків, а біля єдиних воріт нудьгували два стражники: один вусатий, другий безвусий, обидва при коротких мечах, зі в'язками ключів при поясі.

На хлопчика, що підійшов, подивилися з ледачою цікавістю.

— Тобі чого, блощице? — позіхнув Вусань.