Лія Шмідт - Свої, чужі, інші

— Про які встигла прочитати, впізнала. Я квапилася дуже — вони там вечеряли, а я вдала дуже стомлену й пішла начебто до себе — я поки що в тій самій кімнаті живу — та пошукала в скриньках, коробочках… Ну, й у книгу випадково зазирнула.

— Ясно… А де ж він живе, Дальриб?

Ола помотала головою.

— Уявлення не маю.

Вона сіла на лаву.

— Стомилась я…

— Мабуть, теж забігалася вдень? — поспівчував хлопчик. Він же працював за двох і до вечора ноги вже не тримали. Навіть спогади про недавнє вбивство зблякли й відійшли.

— Не те щоб дуже, — дівчинка похитала головою. — Я просто так стомилася. Всередині. Мені важко й страшно. Як ти вкрадеш ці коштовності, Інтаре? Тебе спіймають! А навіть якщо й украдеш — я не зможу їх віднести стражникам. Вони захочуть знати, звідки я їх узяла. А продати їх самі ми теж не зможемо, адже ми не вміємо цього робити… Нічого в нас не вийде…

Інтар обійняв подругу за плечі.

— Оло, вище носа! Не можна все кидати тепер! Коштовності — справа моя, а далі — подивимося. Ми викрутимось!

Дівчинка довірливо схилила голову йому на плече. Інтар і далі втішав її, а в самого на душі каменем лежав страх. Він обіцяє, але сам не знає поки що, як буде виконувати обіцянки. І якщо нічого не вийде, що він скаже Олі?

«До ювеліра добратися треба. Мен-Ридж його знає напевно, Алана — вже точно, але мені не можна їм про нього й заїкнутися… Спробую розпитати Миру».

А привід для розпитувань ельф сам дав на ранок: він ще й досі носив панів подарунок.

Після сніданку Інтар вийшов із кухні разом із Миру, котрий, як завше, збирався в сад, і зупинив його.

— На твоєму камені, здавайся, тріщинка…

— Не може бути! — стривожився рудий. Він зняв кулон і уважно оглянув камінь: — Де? Нема нічого!

— І справді, — Інтар із вдаваним подивом розглядав смарагд. — Напевно, мені здалося. Який я дурний… Дорогоцінні камені не можуть же тріснути, так?

— Хіба що молотком ударити… — полегшено посміхнувся Миру. — Ну, і в ювелірів є інструменти…

— Ага. Ой, а що це за знаки? На оправі.

— Це печатка, — пояснив Миру. — На виробі, як правило, будь-який ювелір ставить свою печатку. Щоб усі знали, що цю річ зробив він.

— Ти так багато про ювелірів знаєш! — зачудувався Інтар. — І вчора розповідав. А в них що, теж свої гільдії, так?

— А як же інакше!

— І ремісницькі квартали свої?

— Не зовсім. Шановні ювеліри живуть і працюють у Старому Кхаабрі, під захистом стіни. Там, у торговельних рядах, вони мають свої крамниці. Звичайно, і в Новому Кхаабрі вони є, але майстри з ім'ям — тільки за стіною!

— А твій кулон купили в майстра з ім'ям?

— Думаю, що так! Пан завжди вибирає все тільки найкраще! Навіть по їжу він завжди посилав кухарів і куховарок — і мене з ними часто, особливо в останні два роки, — тільки в Старе Місто. Там дорожче, зате вже гнилизни чи тухлятиння в жодній крамниці не зустрінеш. До речі, — стурбувався Миру, — видно, за цим незабаром доведеться їхати тобі з Бетайєю, конюха ж нема, а дещо в коморі вже кінчається — Бетайа казала.

— То й поїдемо, — погодився Інтар, — коли пан звелить. Ти йому сказав?

— Ні ще, не казав, забув після всього… — ельф кинув оком у бік стайні. — Скажу, мабуть, не відкладаючи!

І щиросердний ельф побіг у будинок. Інтар тільки посміхнувся.

Мен-Ридж вислухав Миру й звелів Алані з’ясувати, чого бракує. Жінка прийшла на кухню й там удвох із Бетайєю перевірила всі скрині та комору. Вона переконалася, що дійсно настав час посилати куховарку за покупками.

Уточнили, чого й скільки потрібно, дали Бетайї достатньо грошей, і Алана підкликала Інтара.

— Запряжи Птаху, поїдеш із куховаркою, потрібно багато чого купити.

— Так, пані, — шанобливо поклонився хлопчик.

Він запряг конячку в невеликий критий візок. На передку саме знайшлося місце й для нього, й для огрядної куховарки. А дорогу на базар у Старому Місті Бетайа знала, як свою долоню.

— Я, малий, із п'ятнадцяти років у людях. Усе в гарних панів служу і вже знаю, що вони люблять і де це діставати, — пояснила вона.

По брукованій кругляками дорозі вони їхали усе далі від моря, поки не добралися до стіни. Та була наполовину зруйнована, і, не будь візка, порожніх кошиків у ній і куховарки, хлопчисько б з легкістю перебрався через стіну де-небудь подалі від воріт, у яких стражники збирали по сріблярі — плату за в'їзд у Старий Кхаабр.

Візок в’їхав у ворота, й Інтару здалося, що вони потрапили зовсім в інше місто, несхоже на Кхаабр, знайомий йому.