Лія Шмідт - Свої, чужі, інші

Головна вулиця, якою вони їхали від воріт, звузилася до того, що візок ледь не зачіпав стіни. Від неї у лабіринти будинків кривуляли інші вулички, а самі будинки були невеликі, з потрісканої від старості глини та грубого каменю. Подекуди — дерев'яні паркани, на вікнах квіти в горщиках. Але зовні — ні єдиного деревця або навіть пучка трави…

— І тут вельможі живуть?! — не повірив хлопчик.

Бетайа засміялася:

— Два-три квартали за Стіною залишено, як є, у них торговці оселилися тутешні, слуги багатих будинків, знову ж… Усередині будинки підновили, скільки могли, тріщини в стінах-стелях замазали, але зовні, здається мені, без різниці, що зараз, що півтисячі років тому. А ті, хто гроші не золотом, а перлами рахує — ті вище, маля, набагато вище!

Дорога йшла нагору. Інтар задер голову й побачив удалині пагорби із зелені й шпилі веж.

— А-а-а!.. Й ми туди поїдемо?

— Ні, нам же на базар. Праворуч завертай.

Хлопчик послухався. Звивиста вулиця привела до гомінкого базару, й Інтар радісно занурився у звичне сум'яття фарб, запахів і голосів.

— Чималий базарчик, — завважив.

— Найбільший і найбагатший у Старому Місті, — відповіла куховарка з такою гордістю, начебто цей базар з усіма його крамницями, торговцями й покупцями дістався їй у спадщину.

— Злодіям, мабуть, уночі пожива, — посміхнувся хлопчик, — не несуть же звідси щораз всі товари. Чи в кожній крамниці сторож сидить із дрюком і арбалетом?

Жінка посміхнулася:

— Не в кожній. Сторожів і справді небагато, десятків зо три. Та тільки в них собаки: великі, злі, розумні, от як твій Жучок. Щойно засяють перші зірки і розійдеться народ, сторожі починають свою службу та випускають собак. І вже тоді злодіям не минути лиха: пси або на місці загризуть, або сторожів підкличуть гавкотом. Тому отут уночі тихо, бурлаки ці місця стороною обходять.

Інтар з повагою покивав.

— От справи… — помітив, довідавшись від куховарки усе, що хотів.

— Ідемо, не копайся! — покликала Бетайа.

На базарі вона дійсно була, немов риба у воді: знала й де можна прив'язати коня, і в які ряди йти спочатку, а куди по тому. Хлопчик міцніше схопив два кошики й пішов за жінкою.

На базарі вони з’явилися біля полудня. До сутінків в Інтара вже гуділи ноги, а кошики наповнилися доверху, і хлопчик ледве втримував їх онімілими пальцями. Він і Бетайа вже обійшли овочеві й фруктові ряди, закупили крупи, борошно, масло, молоко, сир, яйця та м'ясо…

— Солі ще треба взяти, — сказала куховарка.

Хлопчик зрозумів, що так йому нізащо не встигнути в ювелірний ряд. Та й чи зуміє дійти?

— Я… я не можу більше, перегодь, дай перепочинок! — поставив кошика на землю.

Бетайа подивилася на важко дихаючого, червоного й розпатланого хлопчиська й зітхнула:

— Які ж ви, чоловіки, слабосильні. Що хлопчиська, що дорослі. Пам'ятаю, працювала я в одного купця, так тамтешній кучері із мною, коли на базар їздив, теж, як ти…

Але отут Інтар застогнав, даючи зрозуміти, що йому зовсім зле. Щиро кажучи, так воно й було: хлопчик зрозумів, що ноги ще й стер і навіть просто стояти було боляче.

Куховарка зглянулася над ним.

— Добре. Іди, віднеси все це у візок і почекай мене там, а солі я сама куплю, та пошукаю ще, чи є розмарин. І без нього обійтися можна, та от…

Але Інтар її вже не слухав. Підхопивши кошика, зашкутильгав до візка так швидко, як тільки міг.

Вивантажив кошика. Найбільше хотілося лягти на дно візка й не ворушиться.

— Ну, вже ні, я Олі обіцяв… — промурмотав хлопчисько й, стиснувши кулаки, кульгаючи пішов до ювелірного ряду.

Не було часу навіть глянути на коштовності, що тьмяно поблискували в передвечірнім бляклім світлі. Хлопчик звернувся до першого-ліпшого перехожого.

— Поважний, а де тут крамниця високоповажного майстра Дальриба?

— Так оно вона, — вказав той, і Інтар запам'ятав: приосадкуватий глиняний будиночок з вікном-прилавком і колокольцем на двері, сьомий від початку ряду таких самих однакових будиночків.

Затвердивши це подумки кілька разів, хлопчик поплівся назад до візка. Встиг саме перед приходом Бетайї із сіллю й жаданими зеленими гілочками розмарину. На одній з них залишилася зів’яла дрібна блакитна квітка з пелюстками — пухнатими ниточками. Інтар встиг добре розглянути його, бо всю дорогу назад лежав у візку, стягнувши чоботи зі змучених ніг, а кошик перед самим носом стояв. Правила кіньми Бетайа. Уміло, твердою рукою. Хлопчик тільки дивувався, поки не задрімав.