Лія Шмідт - Свої, чужі, інші

— Я… я хочу води, пане. Гарячої, травника, — ельф зіщулився, — з медом.

— Іди, звичайно, — кивнув чоловік.

— Пане, можна мені з ним поки що? — запитав Інтар. — Адже… Адже тіло ще там?

— Добре. Нехай коні поки теж походять на волі, — Мен-Ридж зітхнув. — Саду шкода, але їм зовсім нема чого залишатися там, біля мертвого, або стояти прив'язаними, де тхне…

Миру охнув і увіткнувся обличчям у живіт хазяїна. Той погладив його.

— Годі, маленький, це все. Більше про це не говоритиму при тобі, йди травник пити.

Миру вдячно кивнув, потерся щокою об руку пана й утік, але захопив із собою Інтара.

А на кухні хлопчика зустрів Жучок, який чудово виспався, — він весело заскакав навколо друга, а коли той сів на лаву, підбіг, поставив лапи йому на коліна й тицьнувся носом, щоб його погладили. Цуцик чудово почувався й не розумів, чому його хазяїн так стурбований і наляканий.

Поки Бетайа робила травник, з'явилися стражники, й Інтару довелося повторити їм, а заразом і куховарці, як усе було. Розповідаючи про Фируха, він не змінив слів Оли, й стражники повірили. Бетайа ойкала, назвала Інтара й Миру героями та виставила на стіл безліч усіляких смачних речей. Але їсти вони не змогли. А от травника випили по дві повні чашки. Жучок сумлінно нагавкав на стражників і зажадав від куховарки своєї каші, та отримав ще й рештки вчорашнього м’яса.

Тим часом тіло віднесли, Фируха теж забрали, й хлопчики зітхнули вільніше. Інтар подався прибирати в стайні, Миру пішов за ним.

— Хочу допомогти тобі, — пояснив він, — бо якщо зараз туди не піду, потім не насмілюся, напевно, ніколи вже. А так не можна.

— Ходімо! — зрадів Інтар. Йому попустило, як тільки зрозумів: не доведеться бути в стайні самому.

Жучок побіг за хлопчиками.

— Скажи, — запитав Інтар, коли вони ввійшли й розчинили навстіж двері, — а чому Ола збрехала, що не ти, а я вдарив Фируха? Ти знаєш, чого це вона?

Миру взяв оберемок свіжої соломи.

— Знаю… вона наче на моє прохання все зробила.

— Це як? Я думав — Мен-Ридж тебе похвалить… Он як Бетайа навколо нас кудкудакала. А знали б вони, що ти…

— Ні! — вигукнув ельф. Він щосили кинув солому на підлогу: снопик розсипався, й золотаві тверді нитки здійнялись на мить угору, зачепилися за добряче зім'яту синю туніку Миру, застрягли у волоссі.

Жучок голосно загавкав.

— Та що сталося?! — Інтар зовсім розгубився. А тут ще на очі потрапила підсохла, брудно-бура пляма, що залишилася від… І хлопчиська мало не знудило знов.

— Ти… Ти ж не знаєш… Ми…. ми, ельфи… — Миру, нічого не помічаючи, плутався в словах. — У нас не повинно бути злості. Ні злості, ні жорстокості, навіть єдиного поривання заподіяти шкоду людині. У розплідниках, де вирощують породистих ельфів, ще років двісті тому дуже жорсткий відбір був… Будь-яке дитинча, котре виказувало лиху вдачу, знищували… А одного разу, хоч це зовсім давно трапилося, навіть цілу породу до кореня викосили…

— Це як? — отетерів хлопчик.

Миру сів на сіно.

— Така порода існувала: сонячні. Теплолюбні, зі світлою шкірою, золотавим волоссям, світло-карими, майже бурштиновими очима. Їх виводили довго й клопітно. Вони були домашніми звірятками, іграшками, навіть кращими за зоряних. Лагідні, тихі, поступливі, ніжні… Дуже віддані — могли вмерти від туги за хазяїном. Чудову пам'ять мали — кажуть, їм цілу книгу запам'ятати вдавалося. Довго ця порода жила… Цінувалася дуже. І от років двісті з чимось тому раптом почалося — спалахи злості, люті. Спочатку — в окремих осіб, потім — мало не в кожного п'ятого. Кидалися на хазяїнів, хапали зброю…

— Але ж ельфам це заборонено?!

— Так. Тільки сонячні з люті не тямилися. І тоді, кажуть, сама Імператорська Рада прийняла рішення — сонячних знищити. Усіх: від дорослих до дітей новонароджених…

Інтара пересмикнуло.

— Їх убили?

— Приспали, — Миру голосно зітхнув, — усіх… І… жодна людина не потерпить у своєму будинку ельфа, котрий іншій людині зміг нашкодити.

— Так ти ж Мен-Риджа й захищав! Його ж коней!

Миру замотав головою. Солома посипалася з волосся.

— Однаково! Я не хотів ризикувати! Ми домашні, розумієш? Забава, працівники… Але не охоронці, не бойові пси! Ола, напевне, добре знає ельфів! Вона правильно вчинила, що не виказала мене, й ти не виказуй, будь ласка! З пана й того досить, що я Шуліку своїм вереском налякав…

Інтару здалося, що Миру даремно боїться, але, з іншого боку… Мабуть, йому видніше.

— Добре, — пообіцяв хлопчик, — не викажу.