Лія Шмідт - Свої, чужі, інші

Фирух тупо провів його поглядом. Потім повернувся до дітей.

— A-а, г-гаденята!

Він кинувся на Олу. Дівчинка метнулася вбік. Інтар схопив мітлу і її кінцем, як ратищем, ткнув чоловіка в бік. Той розвернувся, стрибнув на хлопчиська, вдарив його кулаком, цілячи в обличчя, але влучив у груди. Інтар похитнувся, від болю в очах стемніло…

Ола заверещала від жаху, коли побачила зовсім близько перед собою розлючене обличчя воротаря.

І раптом Фирух закричав.

Це Миру схопив вила, замружився від страху й ударив конокрада вістрями в спину.

Фирух упав. Інтар вихопив вила в приголомшеного ельфа й цюкнув чоловіка держаком по голові.

— Мотузку, Оло!

На щастя, та була на очах, висіла на цвяху, на стіні. Ола схопила обома руками важкий моток, смикнула так, що вилетів цвях, метнулася до друга. Інтара, в якого шалено стукотіло серце, ще вистачило на те, щоб висмикнути кінець мотузяної змії та зв'язати Фируха.

А потім вони вибігли надвір. Повітря було свіже й тепле, небо всипали великі зірки. Уже вгамований Шуліка блукав садом, щипав траву й листя з кущів. Інтар, Ола й Миру відбігли від стайні якомога далі та майже попадали на зелену галявину. Їх трусило. В Оли цокотіли зуби, Миру був зелений.

— Я н-не… не хотів… не… — він мотав рудою головою, потім раптом припав до землі й розридався.

Інтар обхопив його за плечі, пригорнувся. Хлопчика теж било дрожем. Ола припала до них, і всі троє, обіймаючи одне одного, тремтячи, лежали на землі. Миру незабаром виплакався, затих. Кожен з трьох не хотів відпускати інших й відійти не міг. У стайні залишилися перелякані коні, але повернутися туди, щоб вивести їх, здавалося неможливим. Інтар був навіть не в змозі підвестися, хоча б на коліна. Його нудило, скрізь ввижалася кров… Урешті-решт його вивернуло й Ола, яка тісно тулилася до хлопчика, подивилась на білясту пляму в траві й вибухнула сміхом, що перейшов у схлипування…

…Інтар не пам'ятав, як заснув. Пам'ятав, що прокинувся від досвітнього холоду. Побачив, як сидить, обіймаючи власні коліна, Миру. Той подивився на хлопчика.

— Х-холодно…

— Так…

— Ходімо… до мене… Там тепло… в кімнаті…

— Ходімо…

Про стайню думати не хотілося. Розштовхали Олу, добрели до кімнати, де жив ельф, повалилися на широке, розраховане на двох ліжко, не роздягаючись, — тільки скинули взуття, загорнулися в ковдру й знову провалилися в сон майже одночасно.

Прокинулися вони вже пізнього ранку від гнівного лементу хазяїна. Миру дісталося кілька ляпанців нижче спини.

— Що відбувається, демони вас забери?! — обурювався Мен-Ридж. — Ми й куховарка заснули посеред вечері, прокинулися: коні блукають садом, конюх валяється із проламаним черепом, воротар ледь живий, зв'язаний, а ви — тут, утрьох?!

— Пане, це не наша провина… — почав Миру, але Інтар відіпхнув його ліктем.

— Пане, я поясню. Кашим і Фирух — конокради, вони коней хотіли вивести. Кашима вбив Шуліка… А ми їм перешкодити хотіли, тільки боялися тобі говорити, думали, ти не повіриш, боялися…

— Я й зараз не дуже вірю. Ану викладай усе, — але, зважаючи на голос, Мен-Ридж трохи пом'якшав.

Інтар заходився поквапливо розповідати. Ола доповнювала. Миру більше мовчав. Дівчинка косувала на нього співчутливо, й коли Інтар добрався до того, що сталося з Фирухом, перебила хлопчика.

— Так, налетів Фирух на нас, мене спіймати спробував. А я мітлу схопила, тільки що я мітлою зробити могла? Ну, тицьнула його разок, а тут Інтар вила хапає — і я-ак штрикне його ззаду!

Інтар ошелешено закліпав. Але не став виправляти дівчинку: якщо Ола вирішила так збрехати, значить, їй це для чогось потрібно…

А Миру полегшено зітхнув і вдячно стис Олину руку під ковдрою.

Мен-Ридж вислухав їх до кінця.

— Я схильний вам вірити… — промовив повільно. — Миру!

Рудий ельф підповз по ліжку ближче до хазяїна.

— Миру, малий, — м'яко промовив Мен-Ридж, опускаючи руку на мідне тім’я, — це все правда? Про конокрадів?

— Так, пане, чиста правда! — з усією щирістю вигукнув ельф.

Чоловік помовчав.

— Ти ніколи не брехав мені. Та й ваша розповідь, — обернувся до дітей, — досить переконлива. Добре, я викличу варту й лікаря для Фируха. Тіло Кашима заберуть, тоді, Інтаре, ти відведеш коней у стайню.

Хлопчисько судомно ковтнув. Від однієї думки про те, що доведеться знову ввійти туди, де лежала скривавлена людина, йому стало зле. Але він тільки стис кулаки й зуби та кивнув:

— Так, пане.

— Чудово. Оло, йди до пані, вона чекає. Миру, ти ще полежиш?