Роджер Желязни: Дев'ять Принців Амбера

Я піднявся на вежу, в кімнату, де горів маяк, захопивши з собою підзорну трубу. Я підійшов до вікна, що виходить на берег, і став дивитися на долину.

Над лісом висів туман. Холодний, сірий, мокрий туман, який, здавалося, прилипав до вершин низькорослих дерев. Чорних дерев, гілки яких скорчились і переплелися, як пальці у паралітика. Серед них миготіли дивні чорні тварини, і по їх зовнішньому вигляду я зрозумів, що це були не птиці. Можливо, кажани. Чиясь недобра присутність відчувалася в цьому великому лісі, чиясь зла воля, і несподівано я зрозумів, чия. Це був я сам.

Все це створив я сам, своїм прокляттям я перетворив мирну Гарнатську долину в те, що вона зараз собою являла: це був символ моєї ненависті, символ зла на Еріка і всіх тих, хто бився за нього, хто дозволив йому захопити владу і випалити мені очі розпеченим залізом. Мені не подобалося, як виглядає цей ліс, і коли я вдивився на нього, я зрозумів, як втілюється в життя моя ненависть, як виглядає Виконане смертне прокляття Принца. Я знав про це, бо все це було частиною мене.

Я створив новий шлях в реальний світ. Гарнатська долина стала стежкою крізь Відображення. Відображення похмурі й суворі. тільки зле, темне і погане могло йти по цій стежці. Це і було джерело тих чудовиськ, про які говорив Рейн, чудовиськ, що не давали спокою Еріку. Добре — в певному сенсі, звичайно — якщо ця боротьба відверне його від усього іншого. Але коли я опустив підзорну трубу, я ніяк не міг позбутися почуття, що зробив щось дуже погане. Адже тоді я ще не знав, що коли-небудь знову побачу сонячне світло. Але зараз, коли зір повернувся до мене, і я знову був на волі, я зрозумів, що випустив із пляшки такого джина, якого буде дуже важко загнати назад. Навіть без труби я бачив, які дивні форми рухалися в випаленому лісі. Я зробив те, чого ніхто й ніколи не наважувався зробити з часів правління Оберона: відкрив новий шлях в Амбер. І відкрив його тільки для поганого. Прийде день, коли король Амбера — хто б він не був — встане лицем до лиця з проблемою, як закрити цей шлях. Я передчував все це, дивлячись туди, вдалину, все розуміючи, тому що це було моїм прокляттям, творінням мого болю, гніву і ненависті. Якщо коли-небудь я виграю битву за Амбер, то мені доведеться розбиратися зі справою своїх рук, а це завжди нелегко. Я зітхнув.

Ну що ж, хай буде так. А тим часом Еріку буде чим розвіяти нудьгу.

Я швидко перекусив, спорядив «Метелика», підняв вітрило, відштовхнувся від берега і сів за кермо. Жупен зазвичай вставав в цю годину, але, можливо, він теж не любитель довгих прощань.

Я направив човен до найближчої землі, такої ж сяючої, як і Амбер, місця майже легендарного, але яке більше практично не існує. Його пожер Хаос багато століть тому, але десь від нього повинно було залишитися Відображення. Мені залишалося тільки знайти його, впізнати і зробити своїм, як це було в давні-давні часи. Потім, коли за мною стоятимуть віддані мені війська, я зроблю ще одну річ, якої не знав Амбер. Я ще не знав, як це буде, але я обіцяв собі, що в день мого повернення в безсмертне місто всюди будуть гуркотіти гармати.

Коли я відплив до Відображення, на самому кордоні реальності, білий птах моєї долі прилетів і опустився мені на плече. Я написав записку, прив'язав її до ноги птиці і послав у путь.

У записці було написано:

— Я йду!

І стояв мій підпис.

Я не заспокоюся, поки не помщуся, поки трон не стане моїм, і тоді, милий принц, прощайте всі ті, хто встав між мною і моєю метою.

Сонце висіло низько над лівим плечем, вітри надували вітрила і несли мене вперед.

Я був вільний! Я втік. Поки що мені вдалося все! І в мене з'явився шанс, той шанс, про який я мріяв завжди.

Чорний птах моєї долі прилетів і сів мені на плече. Я написав записку, прив'язав її до ноги птиці. У шлях, на захід!

У записці було написано:

«Ерік, я повернуся!»

І стояв мій підпис:

«Корвін, Повелитель Амбера».

Демон-вітер відносив мене на схід від сонця.