Роджер Желязни: Дев'ять Принців Амбера

Я присунув до дверей свій матрац, став на коліна і ручкою ложки окреслив квадрат в тому місці, де знаходився замок. Я працював до тих пір, поки рука не стала відвалюватися від втоми, напевно, кілька годин. Потім я поторкав пальцями поверхню дерева. Небагато, але ж це тільки початок. Я взяв ложку в ліву руку і продовжував працювати, поки і вона не оніміла.

Я жив надією, що скоро з'явиться Рейн. Я був упевнений, що мені вдасться вмовити його віддати мені кинджал, якщо я буду достатньо наполегливий. Однак він все не йшов, і я продовжував потихеньку знімати стружку з дерева.

Я працював день за днем, не покладаючи рук, поки не вгризся в дерево приблизно на півдюйма. При кожному наближенні стражника я прибирав матрац в дальній кут і лягав на нього спиною до дверей.

Коли він ішов, я відновлював роботу.

Потім мені довелося перервати приготування, яким болісним не було це зволікання. Хоча я і завертав руки в розірвану тканину одягу, вони все одно вкрилися водяними бульбашками, які весь час лопалися, і врешті-решт я стер їх до крові. Довелося зробити перерву, поки рани не зажили. Я вирішив присвятити час вимушеного відпочинку складання планів на майбутнє після того, як мені вдасться втекти.

Коли я прорубаю двері, то підніму засув. Шум від його падіння, звичайно, приверне стражника. Але до цього часу мене вже не буде в камері. Пара хороших ударів, і той квадрат, який я випилював, впаде назовні разом з замком. Тоді двері відкриються, і я стану обличчям до обличчя з озброєним стражником. Мені доведеться убити його.

Можливо, він буде занадто самовпевнений, знаючи, що я сліпий. З іншого боку, він буде трохи боятися, згадуючи ту битву, коли я йшов в Амбер. У будь-якому випадку він помре і тоді я буду озброєний. Я схопив себе лівою рукою за правий біцепс і напружив м'язи. Боже! Я ж весь висох! Як би там не було, в мені текла кров принців Амбера і я відчував, що навіть у цьому стані зможу вбити будь-яку звичайну людину. Можливо, я тільки тішив самого себе, але мені доведеться випробувати це на ділі.

Потім, якщо мені це вдасться, то ніщо не зупинить мене, з мечем в руці я доберуся до Лабіринту. Я пройду Лабіринт, а діставшись до центру, переміщуся в будь-яке Відображення, яке вважатиму за потрібне. Там я залічу рани і зберуся з силами, і на наступний раз не поступлю так необачно і не буду поспішати. Якщо навіть це займе у мене сто років, я все підготую як слід, на сто відсотків, перш ніж напасти на Амбер знову. Адже врешті-решт, формально я був тут королем. Хіба я не коронував сам себе в присутності всіх придворних перш, ніж це встиг зробити Ерік? Цієї лінії я і буду триматися, ідучи на війну за трон.

Якби тільки можна було піти в Відображення прямо з Амбера! Тоді не було б потреби возитися з Лабіринтом. Але Амбер — центр всього, і з нього не так то просто піти.

Приблизно через місяць руки повністю зажили і від грубої роботи на них утворилися жорстокі мозолі. Працюючи, я почув кроки стражника і швидко прибрав свій матрац, згорнувшись на ньому в дальньому кутку камери. Пролунав слабкий скрип, їжу підсунули під двері, і звук кроків затих в коридорі.

Я повернувся до дверей. Я знав, що буде на цьому підносі, не дивлячись: кусень запліснявілого хліба, кухоль води і шматок сиру, якщо мені пощастить. Я влаштував матрац зручніше, став на коліна і помацав зроблений отвір. Вже більше половини!

Потім я почув смішок.

Він пролунав звідкись позаду мене.

Я повернувся, хоч і не було потреби в очах, щоб зрозуміти, що в камері хтось є. Зліва біля стіни стояв чоловік і посміхався.

— Хто тут? — Запитав я, і голос мій пролунав дивно і хрипко.

Тому що це — перші слова, які я вимовив за довгий-довгий час.

— Втікач, — проговорив він, — Хоче втекти.

І знову почувся смішок.

— Як ви сюди потрапили?

— Пройшов.

— Але звідки? ЯК?

Я запалив сірник і зажмурився від нестерпної різі в очах. Але я не погасив вогонь.

Це була людина невеликого зросту. Дуже невеликого. Можна сказати, карлик. Менше п'яти футів зросту і з горбом. Борода і волосся у нього були такі ж довгі, як і в мене.

Єдиною рисою, яка розрізнялася через всю цю масу волосся, яке закривало майже все обличчя, був великий гачкуватий ніс, та ще майже чорні очі, які зараз дивно блищали при світлі сірника. У загальному ж…

— Дворкін! — Вигукнув я.

Він знову посміхнувся.

— Це моє ім'я. А яке твоє?

— Невже ви не впізнаєте мене, Дворкін?

Я запалив ще один сірник і підніс його до свого обличчя.