Роджер Желязни: Дев'ять Принців Амбера

Я розчистив перед собою підлогу до самого каменю. Пошукав загострену ложку, щоб розпороти матрац. Чорт візьми цього старигана! Дворкін забрав її з собою. У люті я взявся роздирати матрац голими руками.

Нарешті почувся тріск розірваної тканини, і я витягнув з середини — ура! — Суху солому. Я склав її невеликою купкою, а поруч поклав жмути льону в якості додаткового палива, якщо воно знадобиться. Чим менше диму, тим краще. Він тільки приверне увагу, якщо раптом мимо пройде стражник. Однак, це малоймовірно, бо їжу мені вже принесли, а годували тут один раз в день.

Я запалив останній дорогоцінний сірник і змусив з його допомогою розгорітися сірникову коробку, в якому вона лежала. Палаючий коробку я поклав на солому.

Майже що нічого не вийшло. Солома виявилася лише трохи менш мокрою, ніж я припускав, хоча я і дістав її з самої середини матраца. Але врешті-решт і в ній засвітився трепетний вогник. Для цього мені довелося спалити ще дві порожніх коробки, і я був дуже радий, що здогадався не викинути їх.

Жбурнувши у вогонь третю зім'яту коробку, я випростався, тримаючи солому в руках на полотні і втупився на картину.

Стіна освітилася, коли полум'я піднялося вище, і я сконцентрувався на башті і почав згадувати її. Мені здалося, що я почув крик чайки. Подуло свіжим прохолодним бризом, напоєним солонуватим запахом моря, і по міру того, як я вдивлявся, картина поступово стала реальним місцем.

Я кинув задимлене полотно на підлогу, і полум'я вщухло на хвильку, а потім розгорілося з новою силою. Весь цей час я ні на секунду не відривав очей від малюнка.

Чарівна сила все ще залишалася в руках великого, шаленого Дворкіна, тому що незабаром маяк став таким же реальним, як і моя камера. Потім він став єдиною реальністю, а камера — всього лише Відображенням за моєю спиною. Я почув плескіт хвиль і відчув ласкавий дотик полуденного сонця.

Я зробив крок вперед, але нога торкнулася не вогню.

Я стояв на скелястому піщаному уступі маленького острівця під назвою Кабра, на якому розташувався великий сірий маяк, який освітлював водний шлях для кораблів Амбера ночами. Амбер залишився в сорока трьох милях далі, за моїм лівим плечем.

Я більше не був в'язнем.

Я підійшов до маяка і поліз по кам'яних сходах, що вели до дверей його західного входу. Вищі, ширші, важкі двері були водонепроникними. До того ж вони були замкнені. Позаду приблизно в ярдах трьохстах, знаходилась невелика бухта. У ній були прив'язані два човни. Один — звичайний, весловий, інший — легкий парусник з кабіною. Вони м'яко погойдувалися на хвилях, і на них світило яскраве красиве сонце. Я зупинився ненадовго, милуючись на них. Минуло так багато часу з тих пір, як я бачив щось подібне, та й взагалі що-небудь бачив, що ця звичайна картина здалася мені фантастичною, і я насилу придушив ридання, що вирішило вирватися з грудей.

Я відвернувся і постукав у двері.

Після того як, за моїми розрахунками, пройшло досить багато часу, я знову постукав.

В кінці-кінців всередині хтось завозився, а потім двері відчинилися, заскрипівши на іржавих петлях.

Жупен, наглядач маяка, дивився на мене, як би вивчаючи, налитими кров'ю очима, і з рота у нього пахло віскі. Він був приблизно п'яти з половиною футів зросту, але такий згорблений, що нагадував мені Дворкіна. Борода була такої ж довжини, як у мене, тому, природно, здавалася довшою, і вона була попелясто-сірого кольору, якщо не рахувати кількох жовтих плям біля самих пересохлих губ. Шкіра була пориста, як апельсинова шкірка, а вітер і сонце так обвітрити і спалили її, що вона нагадувала приємний колір старовинних меблів червоного дерева. Як і більшість погано чуючих людей, він говорив дуже голосно.

— Хто ви? Що вам потрібно?

Ну, раз вже я настільки невпізнанний в теперішньому стані, то не завадить зберегти інкогніто якомога довше.

— Я — мандрівник з півдня, і зовсім недавно зазнав корабельної аварії, — сказав я якомога більш жалібним тоном, — Багато днів мене носило по хвилях; мені пощастило і я вхопився за великий шматок дерева, і ось мене винесло сюди, на цей берег. Я проспав на піску весь ранок. Тільки що я прийшов до тями і знайшов у собі достатньо сил, щоб встати і підійти до цього маяка.

Він зробив крок вперед і узяв мене за руку, другою рукою обіймаючи за плечі.

— Заходь, заходь же, — говорив він. Обіприся на мене. Ну нічого, нічого, все обійдеться. Ходімо зі мною.