Андрій Ковальчук - Мовчання Метатрона

– Олександре Олександровичу, можна до Вас?

Кабінет директора входив у жорсткий контраст з приймальнею – напівтемний, в коричнево-зелених тонах. Праворуч біля вікна великий бежевий глобус. Меблі масивні, але їх небагато – велика книжкова шафа ліворуч, з великим фоліантами за склом, в кінці кімнати величезний стіл. Перед столом, обіпершись об нього, схрестивши руки на грудях, стояв і сам Олександр Олександрович. Весь такий посередній – середнього віку, середнього зросту, з середньою, напівусміхненою-напівсерйозною мімікою. Єдине, що виділялось у нього – то велика, масивна голова, з зачесаним назад рудим волоссям, серед якого подекуди виринали острівці залисин. Дивлячись прямо у його середньо-прикриті очі Костя відрекомендувався:

– Костянтин Польовий, журналіст видання «Бізнес-рев’ю» – директор у відповідь кивнув головою, хвилю помовчав, потім, не поспішаючи, з паузами, немов би куштуючи кожне своє слово низьким голосом відповів:

– Ну… як… Ви вже здогадались… директор «Замку К». – помовчав, ворушачи губами, прожовуючи перед подачею наступні слова – Пане Костянтине…, здається,…ми з Вами… не домовлялись… про… зустріч?

Костя кивнув головою:

– Так, Олександре Олександровичу, не домовлялись. Але ж…я сподіваюсь,…Ви зможете приділити мені…деякий час – Костя упіймав себе на тому, що почав мимоволі говорити так само як і директор, підбираючи слова.

– Ч-чому… я… це повинен робити?

– Ну…, по-перше….як я казав… Федору Петровичу,… а він Вам, я так думаю… передав, існує…право журналіста доступу…

– Так… – раптово перебив його Олександр Олександрович – до доступу. Але…то не значить…, що я обов’язково повинен з Вами… спілкуватись… Навіщо мені… це робити?

– Річ у тім – паузно вимовив Костя – що…наше видання пише цикл…про успішні компанії у нашій країні. Зараз,… у такі складні часи… позитивні історії про успіх дуже важливі. А це цілком позитивні репортажі,… інтерв’ю. Вважайте, що це безкоштовна реклама… для Вас. Чом би нам з Вами і не поспілкуватись… заважаючи на те, скільки я добирався до Ваших… Алик – у відповідь на це міміка Олександра Олександровича раптово перестала буди посередньою – він, примружившись хитрим кротом, посміхнувся:

– Ну добре, пане Костянтине… не думаю, що Ваші аргументи на мене якимось чином подіяли – паузи в його словах майже зникли, він почав говорити швидко. – Але Ви приїхали сюди без попередньої домовленості, сподіваючись на фарт,… на випадок. Ну тоді, і моя відповідь на Ваше проханнянехай теж буде залежати від…випадку. Ну що скажеш, Карле – звернувся він у простір біля себе – давати мені інтерв’ю пану журналісту чи ні?

Позаду Олександра Олександровича почулось дивне клекотіння. Костя здивовано побачив, що з-за спини пана директора вистромився дивний продовгуватий предмет. Приглядівшись, Костя зрозумів, що це пташиний дзьоб. Дзьоб ще більше висунувся. Він просувався повільно далі, поки не з’явилась чорна пташина голова, а потім чорний тулуб, а потім й чорний хвіст. Здається, це була його недавня, а зважаючи на те, скільки вже подій за цей короткий час відбулось, вже стара, знайома. Те ж саме прим’яте обскубане місце біля дзьоба, той же нахабно-настирливий погляд. Ворона чи, точніше, якщо зважити на ім’я, яке назвав директор, ворон тричі каркнув, точно так, як тоді, коли втік від Костиної машини на дерево. Підстрибнув, змахнув крилами, злетів догори, потім німецьким штурмовиком, лігши на ліве крило, спікірував на Костю. Облетівши того з лівого боку, сів на праве Костине плече. Ще раз тричі каркнув. Олександр Олександрович звів брови догори, крекнув:

– Отакої, Карле! То він тобі подобається?.. Розумієте, пане Костянтине – вже до журналіста – Я вперше бачу таку його реакцію. Зазвичай він не балує чужих, хоч чужих у нас не так вже й багато. Бачили б Ви як він подзьобав Задова – директор коротко реготнув, мабуть, уявивши цю сцену.

Костя відчував себе не досить впевнено, коли цей чималенький птах умостився на його плечі. Він навіть через міцну тканину куртки відчував воронячі пазурі. Карл нервово смикав головою у різні боки. Костя, боячись отримати дзьобом у око, не повертав голови і спостерігав за птахом, скосивши очі. Він не наважувався погладити ворона, а тому тримав свою праву руку у кишені на диктофоні, ліва ж опиралась на фотоапарат. Олександр Олександрович знову звернувся до ворона:

– Значить, Карле, ти мене примушуєш давати йому інтерв’ю?