Андрій Ковальчук - Мовчання Метатрона

– Зброя? – Аркадій вивільнив його руку.

– Калашников – відповів Костя розтираючи зап’ястя.

– Ні, я питаю, зброя є?

– Так – Костя вказав правою рукою на ліву пахву, де під курткою була приладнана кобура з пістолетом. Аркадій мовчки простягнув свою праву руку. Костя запитально поглянув на нього.

– Зброю сюди – тихо мовив сбшник. Костя заперечливо похитав голово. Аркадій знизав плечима:

– До Олександра Олександровича тільки без зброї або зустрічі не буде – на німе запитання Кості відповів – зброя побуде поки у мене.

Костя зітхнув, але розстебнувши куртку дістав з кобури Форт. Перевірив запобіжник, тримаючи за ствол, вклав руків’ям пістолет у долоню Аркадія. Той декілька секунд вивчав зброю, потім невдоволено хмикнув. Відсунув у столі верхню шухляду, поклавши Форт до неї, захряснув її. Подивився на наплічник, що валявся на підлозі:

– Що у ньому?

– Фотоапарат, диктофон, деякі речі.

– Фотоапарат, диктофон для інтерв’ю?

– Так.

– Покажи.

Костя підняв наплічник, розстебнув його, дістав техніку, поклав на стіл. Аркадій взяв до рук фотоапарат, ретельно оглянув його, поклав на стіл, повторив процедуру з диктофоном:

– Можеш забирати, але наплічник залишиться тут. – продовжив – Стань і підніми руки.

Костя знизав плечима, але зробив те, що від нього вимагали. Аркадій підвівся з-за столу, обійшов його, підійшов до Кості ззаду, швидко обмацав його, дістав з правої кишені куртки мобільник і ключі від машини, поклав їх на стіл:

– Це теж тут залишиться – Кості залишилось лиш повторно знизати плечима. Аркадій підійшов до дверей – Пішли – прочинив двері, чекаючи, поки Костя вийде першим. Костя повісив фотоапарат на шию, поклав диктофон до правої кишені, прочимчикував повз сбшника і почав підніматись сходами. Аркадій мовчки слідував за журналістом, майже торкаючись його спини. На першому поверсі його рука лягла на Костине плече:

– Стій. Далі підеш сам. Сюди – рука витягнулась з-за правої щоки Кості і вказівним пальцем вказала на сходи, що вели вгору. – На другий поверх, двері в приймальню, там чекають.

Костя кивнув і пішов нагору. Сбшник продовжував стояти на місті, допоки Костя не піднявся на другий поверх та не потягнув на себе праву половинку, оббитих чорною шкірою, дверей (на лівій було прибито табличку «Замок К. Приймальня»). Костя зайшов, причинив за собою двері і почув, як гримнули залізні двері унизу, у кабінеті Аркадія. Розвернувшись, спочатку побачив дві пальми у діжках біля входу. Потім звичайні офісні білі меблі. Потім – за столом, точніше на столі смугляву, невеличкого зросту, білявку. Вона сиділа невимушено, заклавши руки за спину, та з цікавістю та еронахабністю зиркала на Костю. Все при ній, як потрібно для справжньої офісної штучки – симпатична мордочка, з великими як блюдця блакитними очима; персенята на два- два з половиною, що випирали вгору з-під білої напівпрозорої блузочки; гарнюненькі, непропорційно довгі, у чорних мереживних панчохах, навхрест одна на одну, ніжки, які з гори ледь прикривало чорне міні; такі ж чорні, напівчеревички на високих підборах. Кості навіть трохи перебило подих – так ця кішечка контрастувала з попередніми персонажами замку – Стасиком, лікарем, санітаром Пашею, а особливо з Аркадієм. Трохи оговтавшись, карбюраторно прочистивши горло, ввімкнувши своє чарівливість, Костя «невимушено» звернувся удавано до неба, реально до білявки:

– Боже, дякую тобі за те, що пошуки усього мого життя увінчались успіхом! Нарешті я знайшов ту, з якою проведу всі, залишені на мій короткий вік, роки мого життя. – Костя наблизився до білявки майже впритул, схилився над нею, та патетичним шепотом продовжив – Але спочатку, королево, дозвольте спраглому припасти до Ваших грудей, та відчути тепло… – Костя ще ближче наблизився до дівчини, але договорити не встиг, вона коротко горлицею засміялась, витягла праву руку за спини, клацнула по носі зачарованого Кості, та відповіла томним сопрано:

– Не зараз… іншим разом… можливо у іншому житті – але оченята в той же час казали про «зараз… цим разом… у цьому житті» – Олександр Олександрович, чекає на Вас – її рука томною кволістю описала коло та вказала на двері справа за її спиною. Костя повільно перевів погляд з обличчя білявки до її руки, щоправда попередньо він затримався на цілу вічність на тканині блузки, що прикривала, гарні, вільні від білизни, груди. А вже від руки, Костя сконцентрувався на дверях, дерев’яних, темно-коричневих, на яких висіла скромна табличка «Директор». Зібравши останні крихти сили волі, Костя відірвався від білявки, та ледь доплентався до дверей. Чомусь йому закортіло постукатись – він постукався, повернув голову, ще раз поглянув на дівчину, яка в свою чергу з нудьгуючою цікавістю спостерігала за ним з-за плеча (вигляд на неї ззаду був не менш інтригуючим), підморгнув їй, та, прочинивши двері зайшов: