Анджей Сапковский - Відьмак. Останнє бажання

Фольтест відвернувся, рушив до дверей. Ґеральту якусь мить здавалося, що він вийде без слова, без прощального жесту, але король зупинився, глянув на нього.

— Ти викликаєш довіру, — сказав. — Хоч я і знаю, який ти крутій. Розповіли мені, що сталося у корчмі. Я впевнений, що ти забив отих опришків виключно для розголосу, щоби вразити людей, мене. Мені зрозуміло, що ти міг угамувати їх без убивства. Боюся, я ніколи не дізнаюся, чи ти йдеш рятувати мою доньку, чи вбивати її. Але я на те погоджуюся. Мушу погодитися. Знаєш, чому?

Ґеральт не відповів.

— Бо я вважаю, — сказав король, — що вона страждає. Правда?

Відьмак втупив у короля пронизливий погляд. Не погодився, не кивнув, не зробив ані найменшого поруху, але Фольтест знав. Знав відповідь.

Ґеральт востаннє визирнув у вікно замку. Швидко сутеніло. За озером ледь миготіли вогні Визіма. Навколо замку був пустир — смуга нічийної землі, якою місто за шість років відгородилося від небезпечного місця, не залишивши там нічого, окрім руїн, згнилих стовпів, балок та щербатого частоколу, що їх, мабуть, невигідно було розбирати та виносити. Якнайдалі, на протилежний бік маєтності, переніс свою резиденцію і сам король — груба вежа його нового палацу чорніла на тлі неба, а те потроху насичувалося темною синявою.

Відьмак повернувся до запорошеного столу, за яким в одній із порожніх, обдертих кімнат він готувався: неспішно, спокійно, ретельно.

Знав: часу має чимало — стриґа не залишить крипту до опівночі.

На столі перед ним стояла невеличка кута скринька. Відчинив її. Усередині щільно, у вистелених сухою травою вічках, стояли флакони темного скла. Відьмак вийняв три.

З підлоги підняв довгий пакунок, ретельно загорнутий у смушок і оперезаний ремінцем. Розгорнув його, вийняв меча з оздобленим руків’ям, у чорних лискучих піхвах, укритих низками рунічних знаків та символів. Оголив лезо, те зблиснуло дзеркально. Клинок був з чистого срібла.

Ґеральт прошепотів формулу, випив одне за одним те, що містилося у двох флаконах, за кожним разом кладучи ліву долоню на руків’я меча. Потім щільно загорнувся у свій чорний плащ і усівся. На підлогу. У кімнаті не було навіть стільця. Зрештою, як і в усьому замку.

Він сидів нерухомо, із заплющеними очима. Подих його, спочатку рівний, раптом зробився прискореним, хрипким, неспокійним. А потім зупинився. Суміш, яка допомагала відьмакові отримати повний контроль над усіма органами тіла, складалася переважно з чемериці, блекоти, глоду та молочаю. Інші її компоненти не мали назв у жодній з людських мов. Для особи, яка не була, як Ґеральт, призвичаєна до суміші з дитинства, та виявилася б смертельною отрутою.

Відьмак різко повернув голову. Слух його, тепер надмірно загострений, із легкістю виловив у тиші шелест кроків по зарослому кропивою подвір’ю. Це не могла бути стриґа. Було ще занадто світло. Ґеральт закинув меча на спину, сховав клунок у попелі у зруйнованому комині й тихо, мов нетопир, збіг сходами.

На подвір’ї було ще настільки світло, аби чоловік, який наближався, зміг побачити обличчя відьмака. Чоловік — був то Остріт — різко відсахнувся, гримаса відрази та страху мимоволі викривила його уста. Відьмак посміхнувся криво — знав, як виглядає. Якщо випити суміш беладони, аконіту та очанки, обличчя стає крейдяним, а зіниці розширюються на всю райдужку. Але мікстура дозволяла бачити і в найглибшій темряві, а відьмаку того й треба було.

Остріт швидко опанував себе.

— Вигляд такий маєш, наче ти вже труп, чаклуне, — сказав він. — Напевно, з переляку. Не бійся. Я несу тобі помилування.

Відьмак не відповів.

— Ти не чуєш, що я кажу, рівійський знахаре? Ти врятований. І багатий. — Остріт зважив у руці чималу торбину й жбурнув її Ґеральту під ноги. — Тисяча оренів. Бери, сідай на коня і забирайся звідси!

Рівієць мовчав.

— Не витріщайся на мене! — сказав Остріт голосніше. — І не марнуй мого часу. Я не хочу стояти тут до опівночі. Чи ти не розумієш? Не бажаю, аби ти знімав закляття. Ні, ти не вгадав. Я не разом із Велерадом та Сеґеліном. Я не бажаю, щоб ти її вбивав. Тобі просто треба забратися геть. Усе має лишитися як є.

Відьмак не ворухнувся. Не хотів, щоби вельможа зрозумів, наскільки прискорені зараз його рухи та реакції. Швидко сутеніло, і те було йому на користь, бо навіть напівтемрява була занадто яскравою для його зіниць.

— І чому ж, пане, все повинно залишитися як є? — запитав він, намагаючись повільно вимовляти кожне слово.