Анджей Сапковский - Відьмак. Останнє бажання

— А король справді накаже відтяти відьмаку голову? — скривився Ґеральт.

Фольтест деякий час дивився рівійцю у вічі.

— Король і сам не знає, — сказав нарешті. — Але враховувати таку можливість відьмаку, гадаю, варто.

Тепер хвилину помовчав Ґеральт.

— Я маю намір зробити все, що в моїх силах, — сказав нарешті. — Але якщо все піде погано, то я буду боронити своє життя. Вам, пане, також варто враховувати таку можливість.

Фольтест устав.

— Ти мене не зрозумів. Не про те йдеться. Це ясно, ти її уб’єш, якщо стане гаряче, — подобається це мені чи ні. Бо інакше вона вб’є тебе — напевне і незворотньо. Я того не розголошую, але я б не покарав нікого, хто вбив би її, захищаючи себе. Але я не дозволю, аби вбили її, не спробувавши врятувати. Уже були спроби підпалити старий палац, стріляли в неї з луків, викопували вовчі ями, ставили сильця і капкани, поки я кількох не повісив. Але не про те йдеться. Майстре, слухай!

— Слухаю.

— Після тих третіх півнів, якщо я все добре розумію, стриґи не буде. А що буде?

— Якщо все піде добре — чотирнадцятирічна дівчинка.

— Червоноока? Із крокодилячими зубами?

— Нормальна чотирнадцятирічна дівчинка. От тільки…

— Ну?

— Фізично.

— Не мала баба клопоту. А психічно? Щодня на сніданок відерце крові? Дівоче стегенце?

— Ні. Психічно… Як би то сказати… Думаю, що десь на рівні, я знаю, трирічної-чотирирічної дитини. Довгий час буде вимагати дбайливого догляду.

— Зрозуміло. Майстре?

— Слухаю.

— Чи то може до неї повернутися? Пізніше?

Відьмак мовчав.

— Ага, — сказав король. — Може. І що тоді?

— Якщо вона після довгої, кількаденної непритомності помре, треба спалити тіло. І швидко.

Фольтест насупився.

— Утім, я не думаю, — додав Ґеральт, — що до того дійде. Для певності, пане, дам вам кілька вказівок, як зменшити небезпеку.

— Уже зараз? Не ранувато, майстре? А якщо…

— Уже зараз, — перервав його рівієць. — Усіляко буває, королю. Може статися, що вранці знайдете у крипті відчаровану принцесу й мій труп.

— Аж так? Попри мій дозвіл на захист? Який тобі, здається, не дуже й потрібний?

— Це серйозна справа, королю. Ризик великий. Тому слухайте: принцеса завжди мусить носити на шиї сапфір, краще за все — інклюз, на срібному ланцюжку. Завжди. Удень й уночі.

— Що таке — інклюз?

— Сапфір із бульбашкою повітря всередині каменя. Крім того, у кімнаті, де вона буде спати, треба час від часу спалювати у каміні гілочки ялівцю, ліщини та жарновця.

Фольтест замислився.

— Дякую тобі за поради, майстре. Дотримаюся їх, якщо… А тепер ти послухай мене уважно. Якщо ти зрозумієш, що випадок безнадійний, — уб’єш її. Якщо знімеш прокляття, а дівчина не буде… нормальною… якщо ти будеш мати хоча б тінь сумнівів, чи вдалося це тобі повністю, — уб’єш її також. Не бійся, нічого тобі не загрожує з мого боку. Я кричатиму на тебе — на людях; вижену з палацу і з міста, але не більше. Вочевидь, нагороди не дам. Може, щось виторгуєш сам знаєш від кого.

Вони з хвилину помовчали.

— Ґеральте. — Фольтест уперше звернувся до відьмака по імені.

— Слухаю.

— Скільки правди у балачках, що дитина виявилася саме такою, бо Адда була моєю сестрою?

— Мало. Чари треба накласти, жодне закляття не накладається саме по собі. Але я вважаю, що ваш зв’язок із сестрою був причиною накладання чарів, а тому — і кінцевого результату.

— Так я і думав. Так говорив дехто з Відунів, хоча й не всі. Ґеральте? Звідки беруться такі справи? Чари, магія?

— Не знаю, королю. Відуни вивчають причини цих явищ. Для нас, відьмаків, досить і знання, що сконцентрована воля може такі явища викликати. А ще знання, як їх перемагати.

— Убиваючи?

— Найчастіше. Зрештою, за це нам найчастіше й платять. Мало хто бажає знімати прокляття, королю. Як правило, люди хочуть просто вберегти себе від загрози. А якщо на совісті потвори є жертви, то з’являється ще й мотив помсти.

Король підвівся, зробив кілька кроків по кімнаті, затримався перед мечем відьмака, що висів на стіні.

— Цим? — запитав він, не дивлячись на Ґеральта.

— Ні. Той — на людей.

— Я чув. Знаєш що, Ґеральте? Я піду з тобою до крипти.

— Виключено.

Фольтест повернувся, очі його заблищали.

— Чи ти знаєш, чаклуне, що я її не бачив? Ані після народження, ані… потім. Я боявся. Можу її вже ніколи не побачити, вірно? Я маю право хоча б подивитися, як ти станеш її убивати.

— Повторюю: виключено. Це певна смерть. Для мене теж. Якщо я послаблю увагу, волю… Ні, королю.