Анджей Сапковский - Відьмак. Останнє бажання

— Піду.

— Що ж, твоя справа. Утім, пам’ятай мою пораду. І якщо вже про нагороду мова, то останнім часом почали балакати і про другу її частину, я вже казав. Принцесу за дружину. Не знаю, хто те вигадав, але якщо стриґа виглядає так, як розповідають, то це жарт надзвичайно похмурий. І все ж не забракло дурнів, які погнали галопом до замку, тільки-тільки поширилася звістка, що є можливість увійти до королівської родини. А конкретно, двоє шевців-підмайстрів. Чому шевці такі дурнуваті, Ґеральте?

— Не знаю. А відьмаки, бургомістре? Намагалися?

— Було кілька, авжеж. Найчастіше, як чули, що стриґу треба відчарувати, а не забити, знизували плечима та йшли собі. Тому моя повага до відьмаків значно виросла, Ґеральте. Ну а потім приїхав один, молодший від тебе, імені я не пам’ятаю, якщо він взагалі його називав. Той спробував.

— І що?

— Зубата принцеса розтягла його кишки на чималу відстань. На половину пострілу з лука.

Ґеральт покивав.

— Це всі?

— Був ще один.

Велерад помовчав хвильку. Відьмак його не квапив.

— Так, — сказав нарешті бургомістр. — Був ще один. Спочатку, як Фольтест став погрожувати йому шибеницею, якщо той уб’є чи покалічить стриґу, він розсміявся і почав збиратися. Ну, а тоді…

Велерад знову заговорив тихіше — майже зашепотів, перехилившись через стіл.

— Тоді взявся за завдання. Бачиш, Ґеральте, тут, у Визімі, є пара розумних людей, навіть на високих посадах, яким уся та справа обридла. Пліткують, що ці люди потихеньку переконали відьмака, аби той не бавився у церемонії чи чари, забив стриґу, а королю сказав, що чари не подіяли, що донечка впала зі сходів, ну, що стався нещасний випадок під час роботи. Король, зрозуміло, розізлиться, але закінчиться все просто тим, що він не заплатить ані орена нагороди. Негідник відьмак на те: мовляв, задарма ми можемо самі на стриґу ходити. Що ж було робити? Ми скинулися, поторгувалися… Тільки що ніц з того не вийшло.

Ґеральт звів брови.

— Кажу ж — ніц, — сказав Велерад. — Відьмак не схотів іти відразу, першої ж ночі. Лазив, таївся, крутився околицею. Нарешті, як розповідають, побачив стриґу, напевно у ділі, бо бестія не вилазить з крипти, аби ноги розім’яти. Побачив її і тієї само ночі здимів. Без прощання.

Ґеральт злегка скривився, що, мабуть, мало бути схожим на посмішку.

— Розумні люди, — почав він, — напевно ж усе ще мають оті гроші при собі? Відьмаки наперед не беруть.

— Ага, — сказав Велерад. — Напевно мають.

— А плітка не говорить, скільки там?

Велерад вишкірився.

— Одні подейкують: вісімсот…

Ґеральт похитав головою.

— Інші, — буркнув бургомістр, — говорять про тисячу.

— Небагато, особливо взявши до уваги, що плітки завжди перебільшують. Король, врешті-решт, дає три тисячі.

— Не забувай про наречену, — глузливо відказав Велерад. — Про що ми говоримо? Звісно ж, тих трьох тисяч ти не отримаєш.

— Звідки то відомо?

Велерад ляснув долонею по столі.

— Ґеральте, не псуй моєї думки про відьмаків! Це триває вже понад шість років! Стриґа порішає з півсотні людей щорічно, тепер менше, бо всі тримаються від палацу подалі. Ну, брате, я вірю у чари, багацько бачив і вірю, до певної, звісно ж, міри, у можливості магів та відьмаків. Але із тим відчаруванням — це ж дурня, вигадана горбатим і зашмарканим мандрівним дідом, який ошалів від пустельницького їдла, дурня, і у дурню ту не вірить ніхто. Окрім Фольтеста. Ні, Ґеральте! Адда народила стриґу, бо спала із власним братом — така вона, правда, й жодні чари тут не зарадять. Стриґа жере людей, як воно у стриґ заведено, і її треба правильно й без церемоній вбити. Слухай, два роки тому кмети з якогось там задуп’я під Магакамом, у яких дракон жер овець, пішли купою, забили його ломами й навіть не вважали за доцільне тим похвалятися. А ми тут, у Визімі, чекаємо дива й замикаємо на засув двері, як місяць уповні, або ж прив’язуємо злодіїв до стовпа перед замком, розраховуючи, що тварюка нажереться і повернеться до труни.

— Непоганий метод, — посміхнувся відьмак. — Злочинність скоротилася?

— Анітрохи.

— До того нового палацу — це куди?

— Проведу тебе особисто. Що там із пропозицією від розумних людей?

— Бургомістре, — сказав Ґеральт. — Навіщо поспішати? Адже й насправді може статися нещасний випадок під час роботи, незалежно від моїх намірів. Тоді розумні люди мають подумати, як уберегти мене від гніву короля і приготувати ті тисячу п’ятсот оренів, про які подейкують.

— Мала бути тисяча.