Анджей Сапковский - Відьмак. Останнє бажання

Рик, який та видала, був голоснішим за всі попередні. Аж штукатурка посипалася зі стелі.

Стриґа скочила на ноги, трусячись від непідконтрольної злості та жадоби вбивства. Ґеральт чекав. Він уже витяг меча й описував ним кола у повітрі, йшов, крутився навколо стриґи, пильнуючи, щоб рухи меча не збігалися із ритмом і темпом його кроків. Стриґа не стрибала, а наближалася поволі, водячи очима за світлою смугою клинка. Ґеральт раптово зупинився й застиг із піднятим мечем. Стриґа, збита з пантелику, також стала. Відьмак описав вістрям повільне півколо й зробив крок у бік стриґи. Потім іще один. А потім скочив, крутячи над головою «вісімки».

Стрига зіщулилася, відступила зигзагом, Ґеральт знову опинився поруч, клинок миготів у його руці. Очі відьмака палали ворожим блиском, з-за зціплених зубів виривався хриплий рик. Стриґа знову відступила, її штовхала назад сила сконцентрованої ненависті, злості та насилля, що випромінювала людина, яка її атакувала; ті били в неї хвилями, вдиралися до мозку й нутрощів. Вона, аж до болю перелякана не знаним раніше відчуттям, видала з себе схвильований, тонкий писк, розвернулася і кинулася навтьоки світ за очі, у темну плутанину коридорів замку.

Ґеральт, якого били дрижаки, стояв посеред зали. Один. Довго ж це тривало, подумав він, поки той танець на краю прірви, той божевільний, макабричний балет бою привів до сподіваного результату, дозволив досягнути психічної єдності із супротивником, проникнути до рівнів зосередженої волі, яка переповнювала стриґу. Злої, хворобливої волі, із сили якої стриґа, власне, й повстала. Відьмак затремтів від спогаду про мить, коли він поглинув той заряд зла, аби спрямувати його, наче віддзеркалюючи, на потвору. Ніколи ще він не стикався із такою концентрацією ненависті й убивчого шалу, навіть у василісків, які в цьому сенсі мали найгіршу славу.

Тим краще, подумав він, йдучи у бік входу до крипти, який чорнів на підлозі, наче величезна калюжа. Тим краще, тим більший удар отримала сама стриґа. Це дасть йому трохи більше часу на подальші дії, поки бестія опритомніє від шоку. Відьмак сумнівався, що його вистачило б ще на одне таке зусилля. Дія еліксирів слабшала, а до світанку було ще далеко. Стриґа не повинна дістатися до крипти до зорі, інакше усі його попередні зусилля підуть намарне.

Він спустився сходами. Крипта була невеличка й містила три кам’яні саркофаги. На першому від входу кришку було наполовину відсунуто. Ґеральт витяг з-за пазухи третій флакончик і швидко випив його вміст, увійшов у саркофаг і влігся. Як і очікував, той був подвійним — для матері й доньки. Тільки він насунув кришку, згори знову почулося ревіння стриґи. Ґеральт ліг горілиць поруч із муміфікованим трупом Адди, а на плиті зсередини накреслив Знак Ирден. На груди собі поклав меча й поставив маленьку клепсидру, наповнену фосфоризуючим піском. Схрестив руки. Він уже не чув криків стриґи, котра бешкетувала у замку. Перестав чути будь-що, бо вороняче око й чистотіл почали діяти.

Коли Ґеральт розплющив очі, пісок у клепсидрі пересипався вже до кінця, і це означало, що летаргія була навіть довшою, ніж належало. Нашорошив вуха й нічого не почув. Його почуття вже нормалізувалися. Він узяв у руку меча, провів долонею по кришці саркофагу, пробубонівши формулу, після чого легенько, на півпальця, відсунув плиту.

Тиша.

Він відсунув покришку більше, сів, тримаючи зброю напоготові й вистромивши голову над саркофагом. У крипті було темно, але відьмак знав, що надворі — розвиднюється. Він викресав вогонь, запалив мініатюрний каганець й підняв його, породжуючи на стінах крипти дивні тіні.

Порожньо.

Він видерся із саркофагу — усе боліло, задерев’яніле, було зимно. І тоді він помітив її. Лежала горілиць біля саркофагу, гола й непритомна.

Була, скоріше, бридкою. Худенька, із малими гострими груденятами, брудна. Волосся — світло-руде — сягало їй майже до поясу. Поставивши каганець на кришці саркофагу, він сів навпочіпки й нахилився. Губи вона мала бліді, на вилиці — чималий синяк від його удару. Ґеральт зняв рукавички, відклав меч і безцеремонно задер їй пальцем верхню губу. Зуби були нормальні. Потягнувся до її руки, заплутаної у скуйовдженому волоссі. Ще до того, як намацав долоню, побачив розплющені очі. Але пізно.

Вона хльоснула його пазурами по шиї, розітнула глибоко, кров бризнула їй на обличчя. Завила, цілячи другою рукою в очі. Він упав на неї, перехоплюючи зап’ястки обох рук, притискаючи їх до підлоги. Вона клацнула зубами — вже закороткими — біля його лиця. Він ударив її лобом в обличчя, притис сильніше. Вона вже не мала колишньої сили, тільки звивалася під ним, вила, випльовуючи кров — його кров, — що заливала їй рота. Кров витікала швидко. Не було часу. Відьмак вилаявся і міцно вкусив її за шию, зразу за вухом, уп’яв зуби й стискав їх, допоки нелюдське виття не змінилося на тоненький, розпачливий крик, а потім — на придушений схлип, плач скривдженої чотирнадцятирічної дівчинки.