Анджей Сапковский - Відьмак. Останнє бажання

ВАСИЛІСК — небезпечне для людей та інших істот створіння, напівптах-напіврептилія: зі зміїним тілом, із загостреною головою і гребенем із трьома шипами на ньому або на хвості, ходить на пташиних лапах. У багатьох легендах зветься «царем змій», Лукан зводить початок і його роду, і змій взагалі до Горгони. Пліній Старший вважає його спроможним убивати не лише отрутою, але й поглядом і диханням — від них сохне трава та тріскаються скелі. Врятуватися від василіска можна, показавши йому дзеркало: загине від власного відображення; також смертельним для нього вважався погляд або крик півня. Ісідор Севільський у праці «Speculum Triplex» стверджує, що василіск виводиться з яйця, яке знесене півнем і висиджене жабою.

«Від грецького «Basiliskos», латиною зветься він «Regulus», малий король, бо ж василіск усілякої повзучої гадини є королем і монархом, володарем драконів та змій. На відміну від інших гадів, що у поросі на череві повзають, василіск підвівшись іде, а на голові золоту корону носить. Усе, що живе, тікає від нього у великому страху. Як жодна інша з отруйних почвар, василіск самим поглядом страшенних своїх очиськ убити може. Навіть птах, що високо летить, трупом падає, коли василіск на нього погляд спрямує. Василіски, подібно до скорпіонів, лігва свої вибирають у місцях відлюдних, кам’янистих, теплих і сухих, і той розумно чинить, хто таких місць уникає (А. Сапковський. «Рукопис, знайдений у драконовій печері»).

ВІППЕР — «Змія ця зветься так, бо молодь її насиллям народжується (vi pariat). Не чекаючи на завершення справи природним шляхом, молоді змієнята черево матері прогризають і вбивають її. Коли ж змія із самцем спарюється, той останній мусить усю голову їй до пащі всунути, аби насіння всередину виплюнути. Змія ж тоді, від жадання ошаліла, голову йому відгризає. Так вони й гинуть обидва, самець під час злягання, самиця під час пологів» (А. Сапковський. «Рукопис, знайдений у драконовій печері»).

ВИВЕРНА — назва походить від старо-саксонського «vivere», «змій». Різновид дракона з однією парою лап, озброєних орлиними кігтями, та із перетинковими крилами. Зазвичай зображується із роздвоєним язиком. Вважалося, що вона поширює чуму; геральдичний колір її (а виверна часто траплялася на гербах) — зелений із червоним черевом і внутрішньою поверхнею крил.

«Різновид дракона, який, на відміну від класичного екземпляра, має тільки одну (задню) пару ніг і крила нетопира замість передніх. Вирізняє його також і довга зміїна шия і дуже довгий рухливий хвіст, що закінчується шипом у формі серцевидного наконечника стріли чи списа. Тим шипом виверна користується дуже вміло — може рубати чи колоти жертву, а за сприятливих умов — навіть прохромити її наскрізь. Шип цей дуже отруйний» (А. Сапковський «Рукопис, знайдений у драконовій печері»).

ВОВКУЛАК — людина-перевертень у слов’янській міфології, яка може перетворюватися на вовка. Прикметою вовкулаки є помітна від народження «вовча шерсть» (на голові або тілі). Вважалося, що вовкулаком можна стати не тільки «природним» чином, але й у результаті чар (якщо, наприклад, перекинутися над пнем, у який вбито заговореного ножа; ставши жертвою чаклуна тощо). Вважалося, що після смерті вовкулак може стати вампіром, тому після смерті до рота йому клали монету. Вважався, крім іншого, їздовою твариною у чаклунів та чорнокнижників.

«Людина, яка під впливом злих чар перетворилася на вовка (або перетворюється на чудовисько лише інколи, наприклад, при повні). Є уособленням глибоко закорінених фобій, з’являється у віруваннях усіх без винятку народів й у всіх культурах, сягаючи апогею за часів середньовіччя, коли це вовкулацтво ототожнювали із чаклунством, а малюнок людини-вовка була головною оздобою усіляких там «молотів відьом». Мовні форми його германська («Werwolf») і романська («loup-garou») є буквальною калькою з грецького «lykanthropos» — «чоловіко-вовк». Звичайне для його слов’янських назв закінчення «лак» походить зовсім не від хлебтання крові, але від «dlak» (щетина, кудель, шерсть), а назва лікантропа тут звучала — в залежності від місцини — «welkudlaka», «wulkolaka», «vukodlak», «vlkodlak» чи «warkodlak» (А. Сапковський «Рукопис, знайдений у драконовій печері»).

ГНОМ — «Родич ґнома, часто ототожнюваний із кобольдом чи гобліном, невеликий потворний гуманоїд, що мешкає під землею, шукаючи та накопичуючи скарби. У Парацельса у його концепції елементалів, духів чотирьох стихій (елементів) Природи, гноми (кобольди) є духами землі (духами повітря були у Парацельса сильфи, води — ундини, а вогню — саламандри). Гноми Парацельса вміли проходити під землею і крізь скелі — наче ніж крізь масло. Слово не має переконливого етимологічного тлумачення, не виключено, що це неологізм, вигаданий Парацельсом. У європейських міфологіях і демонологіях гноми є непривітними до людей, жадібні до своїх багатств, охороняють місця свого проживання, тому шкодять, скільки сил вистачає, гірникам, геологам, шукачам скарбів. Сонячне світло для них — як і для тролів — убивче» (А. Сапковський «Рукопис, знайдений у драконовій печері»).